Читати книгу - "Ковдра сновиди"

class="p1">— Ну, ти ж знаєш, тут я вже нічого…

— Та хто ж говорить про тут? — лукаво заусміхався гість. — Ця чудова місцинка — за межею. Що-що, а от провести тебе туди я ще зможу.

— Гм, — сказав Айну, підводячись, — ну, давай подивимося, що ти там надибав.

— За межею? — тихо перепитав Гаян. — За якою?

— За межею можливого, хлопче, — радо пояснив незнайомець.

Гаян розгублено зиркнув на Айну. Він не міг знати, про що йдеться, але розумів, що його бог знову збирається десь пропасти. Ось просто зараз. Айну впіймав його погляд і єхидно вищирився:

— Слухай, — звернувся він до Гаяна, — нащо воно тобі? Там же геть не буде кого дурити!

— Та нічого, — зітхнув той. — Дасть бог, переб'юся.

Айну зареготав і ляснув його по плечі.

— То ми домовилися? — з полегшенням перепитав чорнявий. — Ну хіба не алілуя? Значить, вирушаємо. От тільки я ще маю тут одну дрібоньку справу. Відкладав її й так не знати скільки. Тут усього два кроки.

Він кивнув своїм супутникам і швиденько попрямував до храму Йогде. Там у куточку коло брами сидів безумний старий, котрого Гаян запримітив ще з минулих відвідин Труада. Почувши кроки, він здригнувся і звів запалений погляд. Його потріскані губи прошепотіли щось нечутне, яке, втім, звучало відчайдушним безтямним благанням. Чорнявий присів поряд і поклав йому долоню на чоло:

— Спи, Абеландере… Приємних снів.

Старий судомно зітхнув, очі його закотились, і з промовистою гримасою цілковитого блаженства він поволі зсунувся на брудну долівку.

— Доброчинністю захопився? — глузливо запитав Айну. — Звідколи це, Маалех?

Той знизав плечима.

— У мене теж свої обмеження, — скривджено мовив він, — але тепер — байдуже. Тепер — можна. То що, йдемо?

Айну сумно усміхнувся, ляскаючи долонею по кам'яниці.

— Бувай, старий, — промовив він.

Десь ізгори у відповідь лунко бамкнув величезний мідний дзвін.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

…Отож, ми наближаємось у своєму аналізі архаїчних вірувань до самої суті так званого періоду переходу. Ми вже знаємо, що цьому періодові властива кардинальна зміна колективних уявлень щодо рушійних сил всесвіту — чарівні, фантастичні складники світогляду втрачають свою значущість, тоді як на зміну їм поступово приходять ідеї поступу, розвитку, впорядкування.

Всі ці світоглядні зміни були відображені в символічній формі у вигляді казок та легенд, що містили ряд типових персонажів та функцій. Одна група персонажів — представники «старого світу», безладної чарівної спільноти: провісники, маги, духи стихій і почасти архаїчні божества. Інша група — репрезентанти «нової формації», прості люди без жодного магічного хисту. Старий світ, природно, втрачає свої позиції, добровільно чи вимушено відмовляючись від власної недоладної ідентичності. Як правило це — трагічні постаті, які тяжко переживають втрату, так і не знаходячи собі місця в новому світі. Що ж стосується метафізичних персонажів, ті просто поволі щезають, поринаючи в сон чи забуття.

Герої «нового часу» кардинально відрізняються від попередньої групи. Це — воїни, торговці, мандрівники, люди, що підпорядковують собі власну долю та сприяють формуванню нових устроїв. Це — герої прогресу, а отже, щодалі більшого впорядкування світу.

Не можна випустити з уваги й ту невеличку групу персонажів, яким дослідники приписують допоміжну функцію. Це — вже неоднораз згадані Бартові, або Сіра Барта, за чиєю допомогою, власне, і відбувається процес обміну одних цінностей на інші. Дехто вважає вартових уявними постатями, ще напівмагічного характеру, інші ж ладні ототожнити їх із цілком реальною сектою повоєнного часу, що кликала себе Винищувачами Чудовиськ.

На самому початку цієї роботи ми поставили питання стосовно походження уявлень про Сіру Барту. Нині спробуємо висунути гіпотезу, котра могла би запропонувати адекватне пояснення в рамках символічного характеру оповідей періоду переходу.

Як ми щойно зазначили, світ в уявленні архаїчної людини містив у собі хаотичне начало, яке було водночас і постійною загрозою руйнації, і важелем здійснення магічного впливу. Магія була можливою саме тому, що світ в уявленні наших пращурів ще не остаточно кристалізувався, ще не застиг у своїй незмінній формі. Такий світ мав свої переваги, проте в ньому неможливий ні науковий, ні технічний розвиток. А отже, хаос мусив поступитися місцем космосу.

Ця зміна була неминучою, однак навіть коли свідомість радо погоджується на нові правила, безсвідоме ще деякий час живе за колишніми орієнтирами. Як це завжди буває в часи психологічної кризи, безсвідоме породжує символ, який допомагає людині адаптуватися. У даному випадку йдеться про символ нової сили, котра стала на межі хаосу й космосу. Назвімо цю силу Логосом.

Мова тут саме про раціональну компоненту колективних уявлень, яка дозволила людству відмежуватися від безладу. Тож обраний образ був цілком адекватним: Логос-сторожа, що бартує кордон між дійсним та уявним, не дозволяючи перетинати його під загрозою втрати власної ідентичності.

Нехай ця гіпотеза — лише одна з багатьох, вона, однак, дозволяє зробити ще одне припущення. Замкнувшись мурами раціональності, ми відмежувалися від того живильного джерела, котре напувало нашу підсвідомість здатністю до творення символів, а отже, і самоцінного сенсу існування.

Так, ми зрештою отримали свій технічний прогрес. Та чи знає хто, чим за нього заплачено?

* * *

Облудне осіннє сонце влаштувалося на ґанку, по-котячому випроставши натомлене проміння на кособокому ослінчику. Чоловік на лаві зосереджено майстрував щось із дерев'яної цурки; на встелену жовтим листям долівку сипалися дрібні білясті тріски. Поряд, обхопивши коліна, сидів хлопець, уже майже півпарубок, із розкуйовдженою хвилястою чуприною та не по-дитячому примітливим поглядом з-під пухнастих чорних вій. Старший чоловік гмукнув у відповідь на якусь свою мовчазну думку, тоді коротко зиркнув угору — туди, де на вершечку одного з пагорбів бовваніла біла кам'яниця з колонами при вході.

— Як гадаєш, він повернеться?

Хлопець заперечно хитнув головою. Чоловік ретельно обтрусив тирсу з патичка, оглянув його на світло і знову заходився відтинати зайве.

— Перебендя, — зітхнув він, не піднімаючи очей від роботи. — Як і твоя мати.

Малий звернув на чоловіка уважний незворушний погляд:

— Ти ніколи не розповідав про це.

Той кивнув; обличчя його на мить напружилося, наче прихоплене судомою, різак колупнув дерево, лишаючи на ньому глибокий рівний слід.

— Так. Хочеш знати?

Хлопець відвернув погляд, задивившись на брунатні схили, ще деінде встелені зеленими латками.

— Вона пішла геть із Евдейї, щойно ми вирішили побратися, — не чекаючи на відповідь, проказав чоловік. — її мати — твоя бабця — кажуть, була чаклункою. Та хто її зна? Вона дуже вчасно сконала, відтак не мусячи нічого тлумачити… Отож, твоя бабця їй напророчила, що вона помре за рік відтоді.

— Чому? — стиха запитав хлопець.

Тесля прикусив губу, придивляючись, де зробити наступний надріз.

— Та… Вона мусила згинути ще