Читати книгу - "Ковдра сновиди"

немовлям, але чаклунка віддала свій чарівний дар якомусь наче… вартовому, придбавши для своєї дочки повних вісімнадцять років життя. Ані дня довше. Щойно дізнавшись про це, твоя мати чкурнула звідси світ за очі.

Малий замружився:

— Так. Авжеж. І що?

— Так от, я гадаю, — тепер чоловік оздоблював цурку кільцем акуратних трикутних зарубок, — що мова була зовсім про інше. Гадаю, що мамця просто хотіла відіслати її подалі з Евдеиї. Подалі від мене.

На хвильку запала мовчанка. Звіддалік пролунав низький гук храмового рога — попри відсутність жерця-перебенді, служба вершилася вчасно і справно. Хлопчик щільніше загорнувсь у повстяну камізельку, наче йому зненацька війнуло холоднечею.

— Я збагнув це потім, — зрештою проказав чоловік, — коли вже нічого не можна було заподіяти. І відтоді все думаю: а чи варто було її шукати? Може, нехай би жила собі десь там, за крайсвітом?

Він зітхнув, піднявши погляд на малого:

— Але тоді в мене не було б її. І не було б тебе, — він знов узявся обтесувати цурку, хоч вона вже була ідеально гладенькою. — Тільки може… може, вона була б тоді жива.

— А як же пророцтво? — безбарвно запитав хлопець.

— Та як… — чоловік далі не зводив погляду від цурки. — Я знайшов її аж у Бедестані. Коли ми дістались Евдейї, коли побралися, їй уже було вісімнадцять. І нічого лихого не сталося. Вона тоді мовби повернулася до життя, — чоловік гірко посміхнувся: — Ми були щасливі тоді. Занадто, мабуть, щасливі… Не минуло й року, як вона померла. При пологах.

Хлопець звернув до батька погляд, в якому світилося розуміння, а десь за ним — ледь стримуваний ляк.

— Ти… навіщо мені це розповідаєш, тату?

Тесля знизав плечима:

— Ти мусиш знати, хіба ні? Тобі від матері лишилася хіба ота ковдра, яку ти так собі вподобав. Ти не знаєш більше нічого. Я не розповідав. А ти не запитував.

Хлопець кивнув, опустивши очі додолу. Сонячний промінь ковзнув із його темних кучерів, лишивши обличчя малого в затінку й освітивши натомість руки батька, патичок і блискуче лезо. Чоловік так сильно стискав різак, що йому аж побіліли кісточки на пальцях. Цурка позбулась іще кількох рівнесеньких трикутних шматочків.

— Я собі думав, ти будеш мучити мене питаннями. Та ти жодного разу не спитав про свою матір. Це дуже дивно, Олах.

Малий ледь чутно зітхнув:

— Так. Я чекав, доки ти сам розкажеш.

Тесля затримав руку з різаком у повітрі.

— Тобто?

Олах безпорадно знизав плечима. Він не знав, як пояснити батькові, що розказана історія не була для нього новиною. Невідь-як, але ось щойно вона вбралась у плоть слів, та не більше. Він знав її завжди.

Його мати померла, звісно… Але та дівчинка, котра тікала від щастя, тікаючи від смерті — він знав, її шлях іще не завершено.

— Олах! — вимогливо покликав чоловік: — У чому річ?

Малий мовчав.

— Та говори ж нарешті! — вибухнув Кей. Різак й обтесаний патичок порснули врізнобіч. — Ну?! Я розповідаю тобі про смерть твоєї матері, а ти сидиш мов колода й вухом не ведеш!

Олах зіскочив з лави, стискаючи кулаки. Його трусило мовби у пропасниці.

— Чого ви хочете від мене? Вона бажала позбутися чужої жертви, ти — власної провини… Чи не занадто, як на мене одного? Хіба я не можу жити своїм життям?!

Кей приголомшено мовчав, розглядаючи сина, який зненацька обернувся на якогось страшного чужинця. Шалено схожого на власну матір, котрої ніколи не бачив… Невідь-як, але Кей знав, що так буде. Він не зміг втримати матір, не зупинити йому й сина. Що ж… А чи варто?

Олах судомно зітхнув, озирнувши враз посіріле обличчя батька.

«Я не зможу жити так! Розумієте? — волало щось зле й гордівливе десь глибоко під сподом сумління: — Я піду з Евдейї! Назавжди! Сьогодні ж, доки не догорів день!»

* * *

Надвечір Барт вибрався на ґанок, аби випити там гарячого чаю й помилуватися сутінковими краєвидами. Що-що, а от милуватися він умів цілком професійно, відзначаючи сполучення кольорів, прозору глибінь перспективи, вдалу побудову композиції. Вечір над хутором був досконалим, а досконалість — Барт замислився, сьорбаючи чай, — не може бути безглуздою. Його приятель Натан Вара обов'язково приплів би до того якесь лунке тлумачення, про яке гарно посперечатись увечері й забути над ранок…

— Читаєте? — запитав хтось поряд. — Ну і як вам?

То був Гуч, який нечутно піднявся стежиною й ниньки став позаду, позираючи гостеві через плече.

— Даруйте? — здивувався художник. — Читаю — що?

Дід знизав плечима й кивнув на краєвид, над принадами якого Барт щойно розмірковував.

— Справді?! — Барт скептично вигнув брову: — А що там написано? Щось не збагну: чи то мова іноземська, чи то просто недбалий почерк?

Гуч хитро вищирився і, обійшовши лаву, присів поряд з гостем:

— Та чого ж, почерк цілком каліграфічний. От лише мова… Вивчати її треба до скону, та й то не поспієш… Вільно розмовляють нею лише боги. Знав я одного, так той якось зізнався, що він неписьменний. Я ще довго не міг збагнути, у чому річ, і лише потім допетрав: їм ні до чого наші книжки, їхня книга — он-во навколо, як гарно розгорнулась…

Барт іронічно пирхнув. Старий, значить, із богами знається, а ті йому щиросердо жаліються на свої негаразди… Дуже симптоматично.

— А ви, як, — усміхнувся художник, — можете щось прочитати?

Дід насупився:

— Та… лише якісь кілька слів. Тяжка то грамота…

— Ну і?! — зацікавився Барт: — Давайте хоч кілька слів!

— Це буде дуже приблизний переклад, — попередив Гуч.

— Та переб'юся!

— Ну… — старий примружився, придивляючись. — Отже, десь таке:

Вертаюсь.

Лишаю позаду

Втомлені крила.

Барт ледь не вдавився схололим чаєм:

— Ви жартуєте?! Оце таке там написано?

— Я ж казав, — засоромився дід, — тільки приблизно…

Барт Антолій уважно озирнув виднокрай, де між темними хвилями гір сочилися густі бурштинові потоки сутінкового сяйва. А що? Це дійсно можна було прочитати таким чином.

— А де ви навчилися цієї… грамоти? — обережно поцікавився Барт.

Гуч звів на гостя дивний тяжкий погляд, мовби митник на кордоні, роздумуючи, чи можна пускати подорожнього на той бік.

— Та тут