Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

в ту критичну стадію, коли все залежить від особистого нагляду архітектора. Водночас слід подумати й про Айріні. Останнім часом вона поводиться дуже химерно. Сомс був переконаний: Айріні змирилася з думкою про новий дім лише тому, що подружилася з Босіні. Не варто заводити з нею сварку.

— Чого це ви так розсердилися? — мовив він. — Якщо я ладен змиритися з цими перевитратами, то вам нічого хвилюватись. Я мав на увазі тільки одне: коли ви мені кажете, що така-то річ коштуватиме стільки-то, мені б хотілося… ну, мені б хотілося знати, на що я можу розраховувати.

— Слухайте-но! — озвався Босіні, і його розгніваний погляд вразив і водночас здивував Сомса. — Моїми послугами ви користуєтесь запівдарма. За працю, що я вклав у цей будинок, і за той час, що я йому приділив, вам би довелося заплатити вчетверо більше Літлмастерові чи ще якомусь дурневі. Ви хотіли б мати архітектора першого розряду, а платити йому за четвертим, ось у чім річ. І вам пощастило цього домогтися!

Сомс бачив, що архітектор не жартує, і хоч який він був сердитий, проте можливі наслідки сварки постали перед ним аж надто виразно. Його дім стоятиме незакінчений, дружина збунтується, а сам він стане посміховиськом.

— Треба переглянути рахунки, — сказав він понуро. — Погляньмо, куди пішли гроші.

— Гаразд, — погодився Босіні. — Але, будь ласка, швидше. Мені треба вчасно вернутися: сьогодні ми їдемо з Джун до театру.

Сомс зиркнув на нього скоса і сказав:

— Зайдете, мабуть, по неї до нас?

Він завжди заходив до них!

Напередодні вночі пройшов дощ — весняний дощ, і земля пахтіла налитими соком травами. Теплий лагідний легіт погойдував листя й золотаві бруньки старого дуба, і осяяні сонцем дрозди висвистували так захоплено, аж у них заходилося серце.

Був той весняний день, коли в душу людини западає невимовне поривання, болюча знемога, жадання, що примушує її стояти непорушно, дивлячись на листя, і простягати руки, жадаючи обійняти — а що, вона й сама не відає. Земля видихала млосне тепло, яке просочувалося крізь холодні шати, що їх накинула на неї зима. Своєю тривалою ласкою вона вітала людей, запрошуючи лягти в її обійми, качатися по траві, припасти устами до її грудей.

Саме такого весняного дня Сомс домігся від Айріні згоди, якої домагався так довго. Сидячи на поваленому дереві, він обіцяв їй удвадцяте, що коли їхній шлюб виявиться невдалим, вона буде вільна, зовсім вільна!

«Ви присягаєтеся?» — спитала тоді Айріні. Кілька днів тому вона нагадала йому ту клятву. Він відповів: «Дурниці! Не міг я такого обіцяти!» За якоюсь фатальною випадковістю Сомс пригадав це тепер. Які безглузді клятви ладні давати чоловіки заради жінок! Щоб здобути Айріні, він повторив би свою клятву сотні разів! Він повторив би її й тепер, якби міг цим розбудити Айріні, — але ніхто не міг її розбудити: серце в неї було холодне, як лід!

І його обступили спогади, що прилинули із свіжими духмяними подувами весняного вітру, спогади про те, як він упадав за Айріні.

Весною 1881 року Сомс гостював у Бренксомі у свого давнього шкільного товариша і клієнта Джорджа Ліверседжа, який збирався розробляти соснові ліси поблизу Борнмута і доручив Сомсові утворити необхідну для цієї справи компанію. Місіс Ліверседж, вважаючи, що так воно годиться, влаштувала на його честь музичний вечір. В розпалі цієї вечірки, на якій Сомс, байдужий до музики, страшенно нудився, в око йому впало обличчя дівчини, вбраної в жалобу. Дівчина стояла осторонь від решти гостей; чорна сукня, щільно облягаючи тіло, вимальовувала її високу, ще зовсім худеньку постать, руки в чорних рукавичках були згорнуті, вуста ледь розтулені, а великі темні очі блукали, вдивляючись в обличчя присутніх. Її волосся, скручене на потилиці, вилискувало над чорним коміром, як блискучі металеві кільця. І Сомса, що стояв і дивився на неї, раптом охопило відчуття, якого рано чи пізно довелося зазнати більшості чоловіків, — відчуття якогось особливого задоволення, особливої певності, яке письменники й літні дами називають коханням з першого погляду. Потайки стежачи за нею, він одразу підступив до господині й став уперто чекати, доки припиниться музика.

— Хто та русява темноока дівчина? — спитав він.

— Ота? О, то Айріні Герон. Батько її, професор Герон, помер цього року. Вона живе з мачухою. Мила, гарна дівчина, але без грошей.

— Познайомте мене, будь ласка, — попросив Сомс.

Сказати їй він зміг дуже мало, але й на те, що сказав, вона відповідала не вельми охоче. Проте пішов він, сповнений рішучості зустрітися з нею знову. Мети своєї Сомс досяг випадково, зустрівши її на молі з мачухою, що мала звичку гуляти там пополудні до першої години. Сомс негайно познайомився з цією леді й невдовзі вгадав у її особі спільника, якого він шукав. Його гострий нюх до матеріальних основ родинного життя скоро підказав йому, що Айріні коштує мачусі більше, аніж ті п'ятдесят фунтів на рік, що складали весь прибуток дівчини; нюх той підказав йому також, що місіс Герон, жінка в розквіті віку, хоче вдруге вийти заміж. На перешкоді цьому прагненню стояла незвичайна врода юної пасербиці. І Сомс із властивою йому наполегливістю почав снувати свої задуми.

Він поїхав з Борнмута, нічим не виказавши своїх почуттів, але за місяць вернувся і цього разу поговорив — не з дівчиною, а з мачухою. Він дійшов твердого рішення, заявив Сомс, він чекатиме скільки завгодно. І йому довелося довго чекати, спостерігаючи, як Айріні квітне, як округляються обриси її юної постаті, як молода кров запалює блиск в її очах, зігріває обличчя теплими рожевими барвами; і кожного разу він пропонував їй свою руку і після кожної зустрічі віз із собою до Лондона її відмову, вражений, але непохитний і мовчазний як могила. Сомс спробував дошукатися потаємних причин її опору; тільки раз йому пощастило зазирнути в її душу. Було це в танцювальній залі, єдиному місці, де мешканці приморського курорту можуть дати волю своїм пристрастям. Він сидів з нею в ніші, схвильований її близькістю, — вони щойно танцювали вальс. Вона подивилася на нього поверх віяла, яким поволі обвівалася, і йому запаморочило голову. Схопивши її руку, він припав до неї устами. І вона здригнулася — він досі не забув ані того дрожу, ані тієї глибокої відрази, з якою вона глянула на нього.

За рік після того вона здалася. Сомсові так і не пощастило довідатися, що її до цього спонукало, а в місіс Герон, не позбавленої дипломатичного хисту, він нічого не вивідав. Якось, коли вони були вже одружені, Сомс