Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

запитав Айріні:

— Чому ти мені стільки разів відмовляла?

Айріні відповіла дивною мовчанкою. Вона була для нього загадкою від дня їхньої першої зустрічі, вона й досі лишилася для нього загадкою…

Босіні чекав його біля дверей; на його вилицюватому гарному обличчі був якийсь дивний, спраглий і водночас щасливий вираз, наче він теж відчув у весняному повітрі близьке щастя. Сомс окинув його поглядом. Що це з ним сталося, чому він такий щасливий? Чого він чекає з цією усмішкою на устах і в очах? Сомс не міг збагнути, чого чекає Босіні, впиваючись вітром, напоєним пахощами квітів. І знову він відчув, що бентежиться перед цією людиною, яку звик зневажати. Він швидко попрямував до будинку.

— Для кахлів годиться лише один колір, — почув він голос Босіні, — рубіновий з сірим вилиском, щоб створити ефект прозорості. Мені б хотілося знати думку Айріні. Я замовляю лілові шкіряні портьєри на двері внутрішнього дворика, а якщо пофарбувати стіни вітальні в світло-кремовий колір, то це створить атмосферу таємничості. Треба, щоб весь інтер'єр став втіленням того, що я називаю чарівливістю.

— Ви хочете сказати, що моїй дружині властива чарівливість? — запитав Сомс.

Босіні ухилився від відповіді.

— Посеред дворика треба посадити іриси.

Сомс погордливо всміхнувся.

— При нагоді я загляну до Біча, — сказав він, — і подивлюся, чи є в нього щось підходяще.

Далі розмовляти їм не було про що, але дорогою до станції Сомс запитав:

— Мабуть, ви вважаєте, що Айріні має артистичну натуру?

— Так, — відказав архітектор, і в тій короткій відповіді виразно прозвучало: «Якщо вам хочеться поговорити про неї, то заводьте розмову з кимось іншим!»

І похмурий приглушений гнів, що жеврів у душі Сомса весь той день, спалахнув іще дужче.

Обидва мовчали до самої станції, а тоді Сомс запитав:

— Коли ви сподіваєтеся закінчити?

— На кінець червня, якщо ви справді бажаєте, щоб я взявся також опорядити будинок усередині.

Сомс кивнув головою.

— Але ви ж розумієте, — мовив він, — дім коштує мені значно більше, аніж я гадав. Скажу вам прямо: я припинив би будівництво, але не звик зупинятися на півдорозі.

Босіні промовчав. І Сомс кинув на нього скоса погляд, сповнений собачої неприязні, бо, незважаючи на вишукані манери і зверхню мовчазність денді, стиснуті губи й квадратне підборіддя надавали йому великої схожості з бульдогом.

Коли о сьомій годині того вечора Джун прибула на Монпельє-сквер номер 62, покоївка Білсон сказала їй, що містер Босіні сидить у вітальні; господиня, додала вона, саме вдягається і за хвилину зійде вниз. Вона повідомить її, що міс Джун уже тут.

Джун її зразу спинила.

— Не треба, Білсон, — мовила вона. — Я зайду сама. Не треба квапити місіс Сомс.

Вона скинула мантилью, а Білсон, навіть не відчинивши перед нею дверей вітальні, побігла вниз, — мовляв, вона добре все розуміє.

Джун затрималася на хвилину, щоб поглянути на себе в невеличке старовинне дзеркало в срібній рамі, що висіло над дубовим комодом, — тендітна, гордо випростана постать, маленьке рішуче обличчя, біла сукня з круглим викотом попід шиєю, занадто тонкою для корони червоно-золотих скручених кіс.

Вона тихенько відчинила двері вітальні, щоб захопити його зненацька. Кімната була сповнена солодкими пряними пахощами розквітлих азалій.

Джун вдихнула той запах на повні груди й почула голос Босіні — не в кімнаті, але зовсім близько. Він казав:

— Мені так хотілося поговорити з вами, та вже нема коли!

Голос Айріні відповів:

— А за обідом?

— Хіба там поговориш…

Спочатку Джун хотіла була вийти, але натомість перейшла через кімнату до засклених дверей, що вели у дворик. Саме звідти линули пахощі азалій, і там, спиною до неї, сховавши обличчя в золотаво-рожеві кетяги квітів, стояли її наречений та Айріні.

Мовчки, але без сорому, дівчина стежила за ними; щоки й очі її палали гнівом.

— Приїздіть у неділю самі… Подивимося разом будинок…

Джун побачила, як Айріні глянула на нього крізь заслону квітів. То не був погляд кокетки, Джун помітила в ньому куди гірше — то був погляд жінки, котра боїться, щоб очі її не сказали занадто багато.

— Я обіцяла поїхати на прогулянку з дядечком…

— З тим здоровилом? Нехай він вас привезе: туди всього десять миль — для його коней корисно буде пробігтися.

— Бідолашний дядечко Свізін.

В обличчя Джун війнула хвиля азалієвих пахощів; їй стало млосно, запаморочилася голова.

— Приїздіть! Будь ласка!

— Але навіщо?

— Ви повинні туди приїхати… Я гадав, ви хочете допомогти мені…

Дівчині здалося, що відповідь прозвучала ніжно, як тремтіння квітів:

— Так, хочу!

І Джун вступила у відчинені двері.

— Яка тут задуха! — мовила вона. — Я терпіти не можу цього запаху!

Очі її, гнівні й відверті, вдивлялися в їхні обличчя.

— Ви розмовляли про будинок? Я його ще не бачила — поїдьмо разом у неділю!

Кров відлила від обличчя Айріні.

— Я обіцяла поїхати на прогулянку з дядечком Свізіном, — відповіла вона.

— Дядечко Свізін! Оце справді! Можна й не виконати своєї обіцянки!

— Я не маю такої звички.

В кімнаті почулися кроки, Джун обернулася й побачила Сомса.

— Ну, коли ви вже готові, — сказала Айріні, обводячи всіх поглядом і всміхаючись дивного усмішкою, — то й обід готовий.

II. ВЕЧІР З НАРЕЧЕНИМ

Обідати почали мовчки; по один бік столу сиділи Джун і Босіні, по другий — Айріні і Сомс.

Мовчки доїли суп — чудовий, хоч трохи й загустий; принесли рибу. Мовчки чекали, поки її розкладуть на тарілки.

Босіні зважився озватися:

— Сьогодні перший весняний день.

Айріні повторила стиха:

— Так, перший весняний день.

— Ну й весна! — мовила Джун. — Нема чим дихати!

Ніхто їй не відповів.

Рибу забрали. То була дуврська камбала, чудова, свіжа. І Білсон принесла шампанське; шийка пляшки була замотана білою серветкою.

Сомс сказав:

— Шампанське сухе.

Подали відбивні котлети; в кожної кісточка була загорнена в рожевий гофрований папір. Джун від котлет відмовилась, і знову запала мовчанка.

Сомс сказав:

— Візьми котлету, Джун. Більше нічого не буде.

Але Джун знову відмовилася, і котлети винесли. Тоді Айріні запитала:

— Філе, ви чули мого дрозда?

Босіні відповів:

— Авжеж, він співає мисливської пісні. Йдучи сюди, я чув його в сквері.

— Яка мила пташинка!

— Салату, сер?

Весняний салат з курятиною забрали.

А Сомс тим часом говорив:

— Спаржа зовсім не смачна. Босіні, чарку хересу до солодкого? Джун, ти нічого не п'єш.

Джун відповіла:

— Ви ж знаєте, я не п'ю ніколи. Вино — то така гидота!

На срібному тарелі подали яблучну шарлотку. І Айріні мовила усміхаючись:

— Азалії цього року розкішні!

Босіні на це промимрив:

— Розкішні! А які чудові пахощі!

Джун сказала: