Читати книгу - "Життя у позику"

колись могутньої радості життя міста, що врешті з’явився закон, щоб відтоді всі гондоли малювали тільки на чорно, а їхні власники більше страждали від зайвої розкоші.

Власник ресторану обслуговував їх особисто. Приніс морепродукти, свіже, печене, варене і біле точене вино.

— Чому ви тут сама? — запитав Пестре.

— Для капризу, але я вже повертаюся.

— До Клерфе?

Він і про це вже довідався?

— Так, до Клерфе.

— Чи не можна б з цим ще почекати? — поцікавився обережно Пестре. Ліліан розсміялася.

— А ви впертий. Маєте якусь пропозицію?

— Ні, якщо не бажаєте. А якщо хочете, то без жодних умов. Але чому б вам принаймні на якийсь час не затриматися і усе гарно оглянути.

— Я не мушу вже оглядати, — сказала Ліліан. — Не маю часу на повторення чогось, що вже було.

— Хіба ви ніколи не мали відчуття, що щось можете пропустити? — запитав Пестре. Ліліан поглянула на нього і помовчала. — Якусь пригоду. Або несподіванку. Або новину. Щось, чого ви не знаєте.

— Я мала це, коли сюди приїхала. Я мала відчуття, що оминуть мене Нью-Йорк, Йокогама, Таїті, Аполлон, Діоніс, Дон Жуан і Будда — але тепер уже не маю. Бо навчилася, що людина може прогаяти тільки саму себе.

— Я заздрю вам. Ви змінилися. Ви інша, ніж у Парижі. Знаєте, чому так?

— Не знаю, — знизала плечима. — Може, тому, що я позбулася певної ілюзії, що людина має якісь права на життя, і завдяки цьому й другої ілюзії, що в житті підстерігає її несправедливість.

— Це дуже неморально.

— Дуже, — повторила Ліліан і випила ґраппу. — Маю надію, що не муситиму до цих ілюзій повертатися. Принаймні упродовж якогось часу.

— Виглядає так, що я з’явився запізно, — сказав Пестре. — На кілька годин або кілька днів.

15

Клерфе марно шукав її в Парижі, врешті вирішив, що Ліліан повернулася до санаторію. Зателефонував і впевнився, що помилився. Шукав її далі в Римі і в Парижі, але ніде не натрапив на її слід. Врешті вирішив, що вона його покинула. Навіть стрийко Ґастон його поінформував, що не знає, де перебуває його небога, і, зрештою, його це не обходить. Клерфе намагався про неї забути і жити — з таким самим наслідком, мовби пробував танцювати в клеї.

За тиждень після свого повернення зустрів Лідію Мореллі.

— Невже твоя ластівка випурхнула? — запитала.

— Вочевидь, вона у тебе викликає страшні болі голови. Раніше ти не питала про інших жінок. Ми відіграємо подружню сцену з 1890 року?

— Отже, ти справді закоханий!

— А ти ревнива.

— Я ревнива, а ти нещасний. У цьому й полягає уся різниця. Я знаю, кого я ревную, а ти ні. Постав мені щось випити.

Клерфе пішов з нею на вечерю. За вечір його безпорадність і тривога за Ліліан напучнявіли примітивною злістю чоловіка, якого покинула жінка, перш ніж він сам встиг її покинути. Лідія гострою голкою шпирала в чутливий пункт.

— Ти повинен одружитися, — сказала пізніше.

— З ким? З тобою?

— Я б не хотіла зробити тобі таку кривду, — усміхнулася вона. — Зрештою, як для мене, ти маєш дуже мало грошей. Одружися з кимось, хто має гроші. Таких жінок чимало. Як довго ще ти збираєшся брати участь в перегонах? То забава для молодих чоловіків.

Клерфе похитав головою.

— Я знаю про це, Лідіє.

— Не роби такої наляканої міни. Всі ми старіємо. Треба облаштуватися, перш ніж буде запізно.

«Я знаю когось, хто не бажає облаштовуватися», — подумав.

— Ти вже обдумала, Лідіє, з ким я маюся одружити? Раптом ти стала такою дбайливою.

Вона поглянула на нього допитливо.

— Ми могли б про це поговорити. Ти змінився.

Клерфе похитав головою і підвівся. Вона підступила до нього впритул.

— Але ти ж повернешся?

— Як довго ми вже знаємося?

— Чотири роки. З багатьма дірами посередині. Як двоє людей, які ніколи не хотіли прийняти жодної відповідальності, які хотіли мати все і нічого не давати. Ми пасували одне одному, Клерфе.

— Як і всі люди, які не пасують ні до чого.

— Цього я не знаю. Зрадити тобі таємницю?

— Що нема жодних таємниць і все є однією великою таємницею.

— Ні, це дещо для чоловіків. Я зраджу тобі жіночу таємницю. Ніщо не є ані таким поганим, ані таким добрим, як ми вважаємо. І ніщо не є остаточним. Приходь увечері.

Не прийшов. Був отупілий і почувався жахливо. Не було так, як зазвичай в таких випадках. Бракувало йому не тільки Ліліан, бракувало йому чогось в ньому самому. Навіть не зауваживши цього, перейняв щось із її стилю життя. Життя без майбутнього. Але так не можна було жити, було якесь майбутнє, принаймні для нього, навіть і поза його фахом, мусило бути.

«Ізолювала мене, — подумав роздратовано. — Завдяки їй я набагато молодший, але й дурніший. Колись я пішов би до Лідії і лишився б з нею, скільки хотів, і баста. Тепер, якби це зробив, то почувався б, як гімназист, і мав би потім похмілля, наче впився кепським вином. Я повинен був одружитися з Ліліан. Це б усе вирішило! Лідія мала рацію, хоча в іншому сенсі, ніж вважала». Враз відчув себе вільніше, і це здивувало його. Раніше ніколи не думав про одруження, тепер раптом здалося йому воно чимось очевидним, і не розумів, чому не подумав про це раніше. Зрештою, не уявляв уже собі життя без Ліліан. Воно не було ані трагічне, ані романтичне, ані сентиментальне, життя без неї здалося йому враз всього лише одноманітною чередою років — як одноманітними є кімнати, в яких погасло світло.

Клерфе припинив пошуки. Знав, що це без сенсу, якщо Ліліан повернеться до Парижа, то прийде до нього або ні. Він не підозрював, що вона мешкала знову в готелі «Біссон». Ще кілька днів хотіла лишатися сама. Не хотіла, щоб Клерфе її бачив, раніше, ніж вона почуватиметься здоровішою. Багато спала і не виходила. В той час, коли Клерфе пильнував її валіз в готелі «Ріц», вона задовольнялася тим, що мала в двох дорожніх несесерах, які взяла з собою на Сицилію.

Почувалася, мовби після великої бурі повернулася до порту, але цей порт відчутно змінився. Буря минула. Рожеві ілюзії також. Не було втечі. Ані скарги.

Ліліан сиділа в готелі на підвіконні, підібгавши ноги, пила вино і лущила креветки. Таке життя їй подобалося, але не хотіла над цим замислюватись. Примружившись, Ліліан подивилася на сонце. Вона відчувала, як світло падає на її обличчя. І в цю хвилину її побачив Клерфе, який, ні на що вже не сподіваючись, вдесяте прогулювався під вікнами готелю «Біссон».