Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

не може, і вигнав його з дому. «Піду-но я до міста Бремена і стану вуличним музикою», – подумав віслюк.

Так він і вчинив.

Іде віслюк і кричить по-віслючому. Коли бачить: лежить на дорозі мисливський пес і важко дихає.

– Що з тобою, собако? – питає віслюк.

– О, віслюче, пожалій мене! – каже собака. – Жив я в одного мисливця, а тепер постарів, для полювання більше не годжусь, і задумав господар убити мене. От я й утік від нього.

– Ходімо зі мною до Бремена, – відповідає віслюк, – будемо вуличними музиками. Гавкаєш ти голосно, будеш співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже собака, – ходімо.

Віслюки іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому. Коли бачать: сидить на дорозі кіт.

– Чого ти такий невеселий? – питає собака.

– О, пожалійте мене, віслюче й собако! – каже кіт. – Жив я у своєї хазяйки, ловив щурів і мишей. А тепер от старий став, зуби притупились. А хазяйка задумала втопити мене. Я й утік. Як тепер прохарчуватися, не знаю.

– Ходімо з нами, коте, до міста Бремена, будемо вуличними музиками. Голос у тебе гарний, ти будеш співати й на скрипці грати, собака – співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже кіт, – ходімо.

Віслюк іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому, кіт іде – нявкає по-котячому.

Коли бачать: сидить на воротях півень і кричить на все горло:

– Ку-ку-рі-ку!

– Чого ти кричиш? – питає віслюк.

– О, пожалійте ви мене, віслюче, собако й коте, – каже півень. – Завтра до моїх господарів приїдуть гості, а мене хочуть зарізати і зварити для них суп. Що мені робити?

– Ходімо, півнику, з нами до Бремена – будемо вуличними музиками. Голос у тебе добрий, ти будеш співати і на балалайці грати, кіт буде співати й на скрипці грати, собака – співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже півень, – ходімо.

Віслюк іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому, кіт іде – нявкає по-котячому, півень іде – кукурікає.

Довго йшли, і настала ніч. Віслюк і собака лягли під великим дубом, кіт сів на гілку, а півень злетів на верхівку дерева й почав дивитися на всі боки. Дивився, дивився й побачив, що недалеко вогник.

– Вогник! – кричить півень.

Віслюк каже:

– Треба дізнатися, що то за вогник. Може, поблизу дім стоїть.

Собака каже:

– Може, в цьому домі м'ясо є. Я б поїв.

Кіт каже:

– Може, в цьому домі молоко є. Я б попив.

А півень каже:

– Може, в цьому домі пшоно є. Я б подзьобав.

Устали вони й пішли на вогник.

Вийшли на галявину, а на галявині дім стоїть, і віконце в ньому світиться.

Віслюк зазирнув у віконце.

– Що ти там бачиш, віслюче? – питає півень.

– Сидять за столом розбійники, їдять і п'ють, – відповідає віслюк.

– Ох як їсти хочеться! – сказав собака.

– Ох як пити хочеться! – сказав кіт.

– Як би нам розбійників із будинку вигнати? – сказав півень.

Думали вони, думали і нарешті придумали.

Віслюк поставив передні ноги на підвіконня, собака заліз на спину віслюкові, кіт скочив на спину собаці, а півень злетів на голову котові. І вони разом закричали: віслюк – по-віслючому, собака – по-собачому, кіт – по-котячому, а півень закукурікав. Ввалилися вони через вікно в кімнату, розбійники злякались і втекли в ліс.

Віслюк, собака, кіт і півень сіли за стіл і взялися до їжі, а тоді спати лягли. Віслюк улігся у дворі на сіні, собака – перед дверима, кіт згорнувся клубком на печі, а півень злетів на ворота.

Побачили розбійники з лісу, що вогник у будинку згас, і послали одного з них подивитися, що сталось.

Зайшов розбійник на кухню, бачить – на печі два вогники горять.

«Напевно, це жарини, – подумав розбійник. – Зараз скіпку запалю».

Тицьнув він скіпкою, а то був не вогник, а котяче око. Кіт підскочив, запирхав, зашипів і як дряпнув розбійника лапою!

Розбійник кинувся до дверей, а тут його собака за ногу схопив.

Розбійник вискочив у двір, а тут його віслюк копитом брикнув.

Розбійник побіг за ворота, а півень як закричить:

– Ку-ку-рі-ку!

Ледве-ледве прибіг переляканий розбійник до своїх товаришів і кричить:

– Лихо! У нашому домі поселилися страшні велетні. Один мені в обличчя вчепився, інший ножем ногу порізав, третій по спині дубцем стукнув, а четвертий кричав услід: «Тримай злодія!»

– Треба швидше тікати звідси! – вирішили розбійники.

І пішли з того лісу назавжди.

А бременські музики – віслюк, собака, кіт і півень – залишилися жити в їхньому будинку.

Біла змія

Давним-давно жив мудрий король. Не було на світі нічого, що від нього сховалося б. Подейкували про дивний його звичай: щодня по обіді він випроваджував усіх, хто ділив з ним трапезу, і надійний слуга приносив йому особливу, ні на що не схожу, страву.

Одного разу слуга не зміг побороти цікавість, адже навіть він не знав, що їсть король, залишаючись на самоті, і потай від усіх зазирнув під кришку. Побачивши під нею білу змію, не втримався і відкусив од неї шматочок. З тієї хвилини він почав розуміти мову тварин.

А саме цього нещасливого дня королева загубила свій улюблений перстень. А може, його вкрадено? Підозра впала на слугу, який міг бути до цього причетний. Король лаяв його на чім світ стоїть і вимагав назвати злодія, якщо, звичайно, слуга не хоче суду над собою. Не знаючи, як з цієї халепи виплутатися, слуга пішов на берег струмка і там випадково підслухав розмову двох качок.

– У мене немов камінь у волі, тому що я похапцем проковтнула перстень, який упустила королева, – скаржилася одна з них.

Схопив слуга птаху і поспішив на кухню до кухаря:

– Заріж-но цю качку, дивись, яка вона жирна.

Так от кухар знайшов у качиному волі перстень королеви, а слуга

виправдався. За це йому запропонували будь-яку посаду при дворі, але він вирішив покинути його і податися в мандри, прийнявши в дарунок від короля лише коня та трохи грошей на дорожні витрати.

Якось їхав він понад берегом озера і помітив, що три рибини заплуталися в густих очеретах і ніяк не можуть дістатися чистої води. Зглянувся він на них, спішився і кинув їх у глибоке озеро. Випірнувши з води, риби сказали:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі за те, що ти врятував нам життя.

Їде він далі і чує десь