Читати книгу - "Все ясно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І нарешті таке: якшо у тебе є якісь журнали чи статті, які тобі особисто подобаються, то чи не міг би ти їх надіслати мені? Я тотально компенсую всі твої поштові витрати. Зрозуміло, шо я говорю про статті про Америку. Про американські види спорту, американські фільми, американських дівчат, звичайно, американські бухгалтерські школи, так. Більше про це нагадувати не буду. Не знаю, скільки частин своєї історії ти вже написав, але я наполягаю, щоб ти всі їх мені надіслав. Я так хочу знати, шо там сталося з Брід і тим чоловіком із Колок. Вона хоч його полюбить? Ну скажи, шо так. Я чогось думаю, шо тобі треба сказати так. Це важливо для мене самого. Ага, ше я би хотів продовжувати допомагати тобі як письменник. Але ти тільки не засмучуйся. Я не буду вимагати, шоб ти й моє ім'я поставив на обкладинці. Можеш написати, шо ти все вигадав сам.
Будь ласка, передавай привіт від мене усій своїй сім'ї, крім твоєї Бабки, звісно ж, бо вона не знає про моє існування. Якшо ти захочеш сповістити мене деякими додатковими фактами про свою сім'ю, то це мене точно обрадує. Наприклад, ти міг би мені написати про свого меншого брата, якого, як я знаю, ти любиш так, як я люблю Ігор-чика. З другого боку, поінформуй мене про своїх батьків. До речі, моя Мама вчора про тебе згадувала. Вона сказала: «А як там цей вредний єврей -чик?» А я сказав, шо ти зовсім не вредний, а дуже навіть хороший і шо ти не єврейчик, а просто єврей, як євреями були Альберт Ейнштейн чи Джей Зейнфілд.
Із дрижанням у тілі очікую наступного листа й наступних частин твого роману. А ше сподіваюся, шо ти полюбиш мій наступний розділ. Будь ласка, вияви жаль до мене.
Зі щирим серцем, Олександр
Надзвичайно ретельний пошук
Рівно о 6:00 будильник наробив шуму, але дзвонив він недовго, бо ні Дєд, ні я так і не зімкнули очей. «Іди піднімай єврея, — сказав Дєд, — а я буду ошиватися внизу». «А снідати?» — спитав я. «Ах, точно, — сказав він, — давай спочатку спустимося в ресторан і поснідаємо. А потім ти підеш будити єврея». «А він коли поснідає?» «Та в них у всіх стравах — м'ясо, і він буде почувати себе зайвим». «Та ти, Дєда, мудрий», — відповів я на це.
Ми були дуже пильними, коли залишали кімнату, шоб не наробити багато гармидеру. Ми ж не хотіли, шоб герой зрозумів, шо ми пішли їсти. Коли ми сіли собі в ресторані, Дєд сказав мені: «їж добре й багато, бо сьогодні цілий день будем на ногах, а чи будем шось їсти завтра, то хто його знає?» З такої оказії ми замовили три сніданки для нас двох і натовклися чималою купкою сардельок, які були просто класними. Коли ми закінчили, то купили в офіціантки жвачки, шоб герой не виявив, шо ми перекусили по запаху з рота. «Йди піднімай єврея, — сказав Дєд, — я з нетерпінням чекатиму вас у машині».
Я зрозумів, шо герой уже хвилюється, бо не встиг я постукати вдруге, як він відкрив двері. Він уже був одягнений і з одурінням в очах дивився на свою сідалищну сумку. «Семмі Дей-віс Молодший-Молодший зжер усі мої документи». «Це нереально», — одразу ж відповів я, хоча підозрював, шо це дуже навіть можливо. «Я поклав їх на столик, коли вкладався спати, а коли прокинувся вранці, то побачив, як собака їх дожовує. Ось усе, що я зумів у неї відняти». Він продемонстрував поцямканий паспорт і декілька шматків карт. «А фотографія!» — заверещав я. «Ні, з фото все о'кей. Я маю багато копій, а собака встиг зіпсувати лише кілька з них». «Так, мені дуже соромно». «Але що мене непокоїть найбільше, — сказав герой, — так це те, що коли я лягав спати, то пса в кімнаті не було». «Ну, наша псина просто страшно розумна…» «Так, очевидно», — сказав герой, просвердлюючи мене своїм поглядом, як рентгеном. «Може, вона така розумна, бо вона теж єврейка?» — «Ну, зостається тільки втішитися, що вона не добралася до моїх окулярів». — «Вона би не змогла з'їсти твої окуляри». — «Але вона змогла з'їсти мої ведійські права, мій студентський, кредитку, кілька цигарок і навіть добралася до грошей…» — «Так, але окуляри вона би не чіпала. Вона ж не звір якийсь».
«Ну добре, — сказав герой, — що як ми трохи поснідаємо?»
«Ш— шо?!» -«Сніданок», — сказав він, прикладаючи руки до свого живота. «А, ні, — сказав я, — зараз якраз час починати пошуки. Нам же треба шукати дуже уважно аж до самої темряви». — «Але ж зараз лише 6.30». — «Так, але 6.30 буде не завжди. От, поглянь, — я тицьнув йому на свій „Ролєкс" із Болгарії, — от уже 6.31. Губимо час». — «Ну, може, хоч що-небудь перекусимо?» — «Ш-шо?» — «Ну, крекер який-небудь. Я справді дуже голодний». — «Та ні, тут нема навіть мови. Я вважаю, шо краще…» — «Я думаю, що хвилину-дві ми ще маємо. Хм, у тебе якийсь дивний запах з рота». — «Ну добре, давай пий одне мокачіно в ресторані вистачить про це. Тільки давай швидко». Він ше почав шось там казати, але я поклав пальця собі на рота, шо означало: ЗАТКНИСЯ!!!
«Знов снідати?» — запитала офіціантка. «Вона бажає вам доброго ранку й питає, чи не хочете ви одне мокачіно?» — «О, так. І переклади їй, нехай принесе скибочку хліба або чогось іще такого». — «Він американець», — сказав я. «Та знаю, — сказала офіціантка, — я так і зрозуміла». — «Але м'яса він не їсть, так шо дайте йому одне мокачіно».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все ясно», після закриття браузера.