Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

був дуже вже мені любий, мене проривало, і я починала розповідати, яке ж це вишукане дійство – опера. Ось уявіть, казала я юнакові, героя вбивають, так? Юнак слухняно кивав: так. Уже вистрелили в нього зі старовинної рушниці – ба-бах! – так? Хлопець знову кивав, уже з певним острахом. А він, цей герой убієнний, стоїть і співає. І співає, співає відчайдушно… Ну потім уже, звичайно, падає. Але слухач сповнений насолоди. І від краси музики, і від сили голосу ніжного, і від звуку дивовижного досконалого останнього – а-а-а-а-а…

Хлопці зазвичай після такої вистави хутенько давали драпака. Один за одним… і навіть моя миловидість не допомагала…. Тож, можливо, моя подруга Світлана й мала певну рацію, що я поведена на любові до опери.

Та якось на метелика попався хлопчик Саша Бірадзе, рудий і дуже сором’язливий… і після запитання «що-ви-робите-сьогодні-увечері?» Саша раптом боязко запитав:

– А чи любите ви оперу?

– Я згодна! – одразу вигукнула я, чим дуже знітила Сашу.

Він обережно додав:

– Я сам узагалі-то оперу – не дуже, зате моя мама… Вона…

Сашина мама, як виявилося, співала в отому самодіяльному, проте знаменитому народному оперному театрі в Палаці культури текстильників. Давали прем’єру «Мазепи» Чайковського. Сашина мама мала співати партію мами. Тобто партію матері співала Сашина мати… Ой, тобто… Ну одне слово, ви мене зрозуміли – Сашина мама на ім’я Любов Бірадзе співала партію Любові Кочубей, дружини Кочубея.

Хто там у чому був винен, хто кого загарбував з політичної точки зору – про це ви мене не питайте. Мені всіх було шкода – тому що всі вони були просто людьми зі своїми коханнями, бідами, сльозами, слабкостями… Переколотили все, як дурні якісь, натворили лиха через нехлюйство, напідставляли одне одного як тільки могли. І незрозуміло заради чого… Ні, зрозуміло – ці чоловічі амбіції: хто головніший, хто важливіший… А там нагорі над усіма Петро Перший був, теж не мед людина. Звісно, новатор і все таке, але начудив!.. Ой, облиште – політика… Яка політика?! Просто всі вони, ці чоловіки, всі без винятку, хотіли самі ходити червоними доріжками назустріч послам іноземних держав, махати привітно рукою з коня, казати «мій народ, моя нація», а не стояти осторонь за чиїмсь могутнім плечем, скинувши принижено шапку. А Мазепа до того ж у Кочубея доньку відібрав… І там не добереш – то любить її безтямно, то раптом кудись пішов. Ну як усі чоловіки, одне слово. Спершу жити без неї не може, а потім риболовля, полювання, сауна, друзі… А вона сидить сама-самісінька, у вікно виглядає, чекає. Так і з Мазепою. А що, він же звичайний чоловік був. Ну гетьман. А що гетьман не людина, чи що?.. Одне слово, все як завжди з часів Трої – звинуватили, звичайно, в усьому жінку. Вони, ці чоловіки, дивні істоти, чомусь переконані, що житимуть вічно, і зовсім не думають, що ось-ось уже й про душу треба подумати. А тут будильник – дзень! – час настав… Ось стисло, якщо ви зрозуміли, приблизно про це опера.

На виставу ми із Сашею приїхали просто з університету, і я необачно здала в гардероб свою сумку з підручниками та конспектами, де у мене також лежав носовичок. Ну так сталося, потім я про це дуже пошкодувала, однак було пізно. Ми випили в буфеті чаю з булочками і всілися в залі. Лукава бабуся підпливла до нас і радісно запропонувала юнакові взяти дівчинці програмку… Саша взяв.

Ой, товариство… Спершу було дуже смішно… Як оці направду майстерні співаки, всі, ну всі, на прізвища Ушаков, Синжерян, Капустина, Розенбойм, Штурм, Тененбаум, Бірадзе, вказані у програмці, як вони у вишиванках суворо заголосили:

– Москаль проклятый, двинься только, Мы на горох смолотим вас…

Тененбаум і Бірадзе: «Москаль проклятый…» Га? Як вам узагалі? Га? Н-да… Текстик іще той, спасибі Олександру Сергійовичу.

Там, як виявилося, ще співали мої знайомі хлопці з музучилища. Вони співали партії сердюків. Це у них там було щось на кшталт охорони чи ОМОНу. Але називалися – сердюки. У червоних шароварах, з шаблями і в таких шапках з червоними хвостами – не знаю, як вони називаються.

Ці хлопці – Гриша Постельник, Ілля Шапочник і Саша Потируха – троє друзів-скрипалів… Я з ними познайомилася минулої весни, коли наш факультет і струнний відділ музучилища бігали крос у парку Шіллера… Ці троє такі стояли худенькі, жалюгідні, з тонкими блідими ніжками у своїх спортивних трусиськах безформних, і жалібно розпитували в тренера, куди треба бігти, як швидко і навіщо… І на запитання, як ставитимуть залік, на час чи хто перший прибіжить – тому поставлять, тренер Лебедєв, сам доволі неспортивний якийсь, до речі, немов застояний кінь, зі скрипучими й стріляючими колінами, огледів горе-марафонців і відповів дошкульно:

– Хто дійде, тому залік.

І махнув прапорцем.

І ми пішли. Доходити. З нами рушила ще парочка доходяг із нашого факультету і дві пишні віолончелістки. Ми довго доходили цей крос, тому що траса була довгою, парк – гарним, зарослим і тінистим, на вулиці стояв травень, а ми знайомилися, базікали про все на світі, йшли неквапом і співали «Алілуйю» Моцарта й колискову з «Поргі та Бесс» Гершвіна. І прийшли, коли наші викладачі вже хотіли викликати міліцію із собаками, щоб нас шукати. Залік нам не поставили.

Отож ці троє моїх друзів по нещастю в парку Шіллера грізно рявкали зі сцени Палацу культури текстильників: