Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

– Клянемся мы казацкой нашей честью, клянемся мы казацкой нашей саблей…

І дуже добре співали. Клянусь козацькою своєю честю – вони всі дуже добре співали. Вони співали так, що я навіть забула про їхні неспортивні колінця, як у коників-стрибунців, та вузенькі плечі…

І ще одне… Знаєте, я їм раптово, несподівано навіть для самої себе, повірила… Буквально зразу в усе повірила… З найперших звуків. Звичайно, не було багатих декорацій, а лише якісь несміливі символічні натяки. Не було велетенського хору та живих коней, як у великих театрах, не було розкішних костюмів, не було оркестру, а лише два роялі. Проте ці двоє піаністів грали майстерно, уважно і дуже чутливо. А головне – співаки. Вони так співали, що ми всі, хто їх слухав, цілковито забули, що це фармацевти, вчителі, лікарі, вчені, студенти…

На роль самого Мазепи запросили заслуженого артиста України Семена Шкургана. Хто не чув про Шкурганів, батька і сина, це ваша біда – ридайте в рукав, нічим не можу допомогти, позаяк обидва вони тепер у Варшаві. Син співає провідні партії та гастролює по всьому світу, а батько, той самий Семен Шкурган, який мав за честь співати в самодіяльному оперному театрі Палацу культури текстильників, викладає у Варшавській музичній академії. До слова, – так мене це засмучує – держава наша могутня чомусь не може забезпечити гідного життя великим оперним, балетним, піаністам, скрипалям… Тому символ, за яким впізнають країну, як, наприклад, Кабальє в Іспанії чи Карерас в Італії, це не Шкургани, батько і син, а сумнівна співачка в блискучому халаті із зіркою на голові, з маленьким скрипучим хлопчачим голосом, непристойним гумором, котру супроводжує всюди сільська старенька матуся звідкілясь із Сумщини, вбрана в пальто за будь-якої погоди.

Ох, як же мені пощастило того разу! Як пощастило!

Недаремно кажуть: музика – ллється… Коли вийшов Семен Шкурган, гордість і винагорода нашого великого старовинного міста Чернівців, Семен Шкурган, коли він стрімко та велично вийшов, сповнений звуку, то баритоном своїм густим чаруючим просто залив, затопив увесь зал. Дрібно тріпотіли підвіски на старовинній люстрі, тремтіло і пливло повітря, здригалося скло у вікнах. Ось куди треба було вчителю моєму, Володимиру Івановичу, і дружині його, красуні Вероніці, принести кілька десятків кришталевих виробів зі свого серванта для повного ефекту. З яким сліпучим дзвоном вони би потріскалися на дрібні друзки від захвату і забуття!

Ой, марно… Хіба можливо описати, як він співав… Хіба можливо… Як він співав!!!

– Тиха украинская ночь, – співав Мазепа, втомлений, старий і нестерпно прекрасний, —

прозрачно небо, звезды блещут. Своей дремоты превозмочь не хочет воздух. Чуть трепещут сребристых тополей листы.

А потім, товариство, настало «вобше». Як сказала одна чарівна дівчина, тендітна, витончена, дуже вродлива, розглядаючи захопливу акварель у виставковій залі. Вона поглянула на мене величезними глибокими очима, повними сліз, зробила схвильований ковтальний рух, притисла руки до грудей, пометляла головою, стиснувши щільно губи, і раптом видихнула: «Ну капець вобше, да?»

Отож, це був реальний капець вобше… Вобше. Істинний вобше.

Сашина мама, ота Любов Бірадзе-Кочубей, співала дуетом зі своєю донькою Марією. І я збагнула, чому всі професійні оперні з нашої філармонії, з Київського та Львівського оперних театрів залюбки йдуть співати до чернівецького Палацу текстильників:

– Спаси отца! Бежим! Скорей!

Ой, ось тут я вже геть не витримала – і не-втішно розплакалася… просто розридалась… А носовичка в мене не виявилося. А був лише випадковий тролейбусний талон у кишені спідниці. І цим талоном, обливаючись сльозами, я витирала ніс і патьоки туші з вій… І дідусь якийсь, що сидів поруч, а згодом виявився Сашиним дідусем, свекром Любові Кочубей-Бірадзе, простягнув мені картатий носовичок і розридався разом зі мною… І ми з ним дружно ревли у протилежні кутики носовичка, не соромлячись… Це неможливо було витримати.

Після тривалих аплодисментів Саша привів мене до своєї мами в гримерну. Любов Бірадзе, ще в костюмі, у своїй вишиванці, сиділа, підперши долонями обличчя, дивилася на себе в дзеркало і тихо плакала. І я знову розревілася від усієї душі. І Любов підхопилася нам назустріч і розчулено мене обійняла. Я обійняла її також і за її плечем, раптом підвівши голову, випадково побачила, як дідусь Бірадзе, з яким ми ділили в глядацькій залі один носовичок, схвально та переможно показував Саші підняті догори великі пальці: мовляв, внучок, вечір – люкс, опера – люкс, твоя мама – люкс, твоя дівчина – люкс, життя – люкс!

До слова, весь час, доки тривала опера, Саша тлумився і нудився. Краєм ока я бачила, як він сповзав з крісла, вкладаючи голову на спинку, розглядав люстру, як він крутив головою, позираючи на інших глядачів, як він завзято позіхав і боровся з дрімотою… Одне слово, просто там я зрозуміла, що, незважаючи на його прекрасну геніальні маму Любов Бірадзе і мого побратима по носовичку дідуся Бірадзе, нам із Сашею зовсім не по дорозі. І коли він заповзявся мене проводжати, я так йому