Читати книгу - "Лабіринт"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 265
Перейти на сторінку:

Її голос був тихим та сповненим підозри. Конґос знав, що вона просто бавиться із ним, але не розумів правил такої гри. Ніколи не розумів.

Оріана раптом схопила по-зрадницьки опуклу плоть під його тунікою. Із задоволенням вона спостерігала жах та подив у його очах, коли почала водити рукою вверх-вниз.

— Ну що, чоловіче, — промовила вона з презирством. — Скажи мені, що ти вважаєш жіночою справою. Кохання? — вона стиснула міцніше. — Як ти це називаєш, прелюдією?

Конґос почувався загнаним у глухий кут, він просто був загіпнотизований і не знав, як поводитися. Він не зміг утриматись і нахилився до неї. Його вологі губи безгучно ворушилися, неначе риб’ячий рот, а очі були міцно заплющені. Він мав би зневажати її, але вона все ще змушувала його палати від жадання, як і будь-якого іншого чоловіка, котрий залежить від штуки, що теліпається в нього між ногами, хай там що пишуть та кажуть. Проте вона його зневажала.

Так само раптово вона відпустила руку, діставши реакцію, якої хотіла.

— Ну, Жане, — промовила Оріана холодно. — Якщо тобі нічого мені сказати, то можеш собі йти. Ти мені тут не потрібен.

Оріана побачила, як щось у ньому зламалося, ніби вся безнадія та розчарування, від яких він раніше страждав у житті, перелилися через вінця.

Перш аніж вона второпала, що сталося, він вдарив її, причому настільки сильно, що вона відлетіла до протилежного краю ліжка.

Жінка скрикнула від подиву.

Конґос не рухався, дивлячись на свою правицю, неначе не на власну.

— Оріано, я...

— Ти жалюгідний, — закричала вона, відчувши смак крові на губах. — Я сказала тобі йти, то йди. Забирайся геть із моїх очей!

Якоїсь миті Оріані здалося, що він спробує вибачитись. Утім, коли він зрозумів це і підвів очі, то в них вона побачила ненависть, а не сором. Оріана зітхнула із полегкістю. Усе йшло так, як вона собі запланувала.

— Ти мені огидна, — крикнув Жан, ідучи геть від ліжка. — Ти не краща за звичайну тварюку. Ні, навіть гірша, ніж чудовисько, бо усвідомлюєш, що ти робиш.

Із цими словами він схопив її блакитне накривало, що лежало на підлозі, та кинув просто їй в обличчя.

— І прикрийся. Коли повернусь, я не хочу бачити тебе в такому вигляді, неначе ти повія.

Переконавшись, що він таки пішов, Оріана знову лягла у ліжко й накинула на себе плащ, вона була здивована, але й задоволена водночас. Уперше за чотири роки шлюбу тупий, безвольний, слабкий чоловік, за якого батько примусив її віддатися, спромігся здивувати її. Вона, звичайно, мала на меті спровокувати його, але навіть не очікувала, що він її вдарить, та ще й так боляче. Оріана ще раз погладила пальцями щоку, яка досі горіла від ляпаса. Він хотів її скривдити. Можливо, залишиться слід. Це йому не минеться просто так. Потім вона покаже батькові, до чого призвели їхні взаємини.

Оріана видавила короткий, але гіркий смішок. Вона ж не Алаїс. Тільки Алаїс важила для батька, хоча й він усіляко пробував це приховати. Як на нього, зовнішністю і характером Оріана була надто схожою на матір. Тож йому було б усе одно, якби Жан побив її до півсмерті. Батько сказав би, що вона на це заслужила.

На хвильку Оріана дозволила ревнощам, які не помічав ніхто, крім Алаїс, визирнути з-під ідеальної маски свого вродливого і незворушного обличчя.

Вона почувалася обуреною й розчарованою, бо їй бракувало сили та впливу. Яку ціну мала її юність і врода, коли її прив’язано до чоловіка без амбіцій і без перспектив, до чоловіка, який навіть ніколи у житті не здіймав меча? Нечесно, що її молодша сестра Алаїс мала все те, про що вона сама мріяла й у чому їй відмовили. Тем, що належало їй по праву.

Оріана крутнула матерію пальчиками, неначе то була біла шкіра Алаїс, яку вона щипала. Незугарна, розпещена, безвідмовна Алаїс! Вона крутнула сильніше, змальовуючи в уяві фіалковий синець, що проявляється на шкірі сестри.

— Ти не повинна глузувати з нього.

Голос її коханця прорізав тишу. Вона майже забула, що він усе ще там.

— Чому ні? — відрізала Оріана. — Це моя єдина радість від нього.

Прослизнувши до неї крізь запони, він легенько доторкнувся пальцями до її щоки.

— Тобі боляче? Певно, залишиться слід.

Вона всміхнулася, відчуваючи в його голосі турботу. Як мало він її знає. Він бачить лише те, що хоче побачити, образ жінки, якою, він гадав, вона є.

— Та нічого, — промовила Оріана вже м’якше.

Срібний ланцюжок на його шиї

1 ... 36 37 38 ... 265
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лабіринт"