Читати книгу - "Лабіринт"

торкнувся шкіри Оріани, коли коханець нахилився, щоб поцілувати її. Оріана відчувала, що все повітря сповнене його жагою. Вона змінила положення, дозволяючи блакитній тканині зіслизнути з її тіла, неначе вода, обвила руками його стегна, шкіра на яких була блідою та м’якою, порівняно із золотавою засмагою його спини, грудей і рук. Потім вона підвела очі й посміхнулася. Він чекав цього надто довго.

Вона нахилилася, щоб прийняти його ротом, але він відсторонив її й кинув назад на ліжко, ставши перед нею на коліна.

— То якої насолоди ви очікуєте від мене, моя пані? — прошепотів чоловік, м’яко розводячи її ноги. — Такої?

Вона промуркотіла, коли він нахилився і поцілував її.

— Чи цього?

Його губи посунулися нижче, до найпотаємніших місць на її тілі. Оріана затамувала подих. Його язик пестив її, лизав, плескав і дражнив.

— Чи, може, такої?

Вона відчула його дужі міцні руки навколо талії, коли він притягнув її до себе. Оріана обвила ногами його спину.

— Чи, може, саме цього ви жадаєте? — промовив він здавленим голосом, сповненим бажання, раптово й глибоко входячи у неї. Вона стогнала від задоволення, роздряпуючи нігтями його спину.

— Твій чоловік сказав, що ти повія, чи не так? — промовив коханець. — То спробуймо довести це.

Розділ 10

Пелетьє крокував кімнатою, чекаючи на Алаїс.

Було прохолодно, але на його чолі виступили краплини поту, а обличчя палало. Йому б слід було спуститися на кухню й наглядати там за слугами, впевнитися, що все під контролем. Проте начальника фортеці приголомшила важливість моменту, що настав. Він почувався так, ніби стояв на роздоріжжі, де шляхи розходилися в цілком протилежних напрямах, ведучи до непевного майбуття. Усе, що трапилося в його житті, та все, що ще колись станеться, залежить від його сьогоднішнього рішення.

Що затримувало її так довго?

Пелетьє стиснув пальці навколо листа, слова з якого вже знав напам’ять.

Він відвернувся від вікна, і йому впало в око щось блискуче, що мерехтіло в пилюці біля дверей. Пелетьє нахилився й підняв предмет. То виявилася важка срібна застібка із мідним візерунком, досить велика, як на пряжку для плаща чи туніки.

Пелетьє насупився. Річ була не його.

Він підніс її до свічки, щоб краще роздивитися. Вона не була якоюсь особливою. Пелетьє бачив сотні подібних застібок у крамарів на базарі. Він покрутив її в руках. Пряжка була гарної якості, вказуючи на те, що власник жив радше в достатку, ніж був дуже багатий. Вона не могла б лежати тут тривалий час. Франсуа щоранку прибирає кімнату, він би помітив її. Жодному слузі не дозволено заходити сюди, й кімнату весь день зачинено.

Пелетьє обернувся, шукаючи інші докази вторгнення. Він почувався невпевнено. Чи це просто гра його уяви, чи справді предмети на його столі трохи зрушено зі своїх місць? Чи справді його ліжко застелено дещо неохайно? Сьогодні все насторожувало його.

— Тату!

Алаїс обізвалася тихо, але все одно налякала його. Поспіхом він засунув пряжку собі до кишені.

— Тату, ти посилав за мною? — повторила вона.

— Так, посилав. Заходь, — нарешті взяв себе в руки Пелетьє.

— Ще що-небудь потрібно, Messire? — перепитав Франсуа з-за дверей.

— Ні, але почекай під дверима на випадок, коли мені щось знадобиться.

Пелетьє зачекав, поки двері зачиняться, потім жестом попросив Алаїс сісти за стіл. Він налив їй склянку вина і наповнив ще раз свою, але сам не сів.

— Ти виглядаєш змученою, — сказав він.

— Так, я трохи стомилася.

— Що люди подейкують про нараду, Алаїс?

— Ніхто не знає, що й думати, Messire. Ходить так багато пліток. Усі моляться, щоб ситуація виявилася не такою страшною, як вони собі гадають. Усі знають, що завтра віконт від’їжджає до Монпельє із невеликим супроводом, аби домогтись аудієнції зі своїм дядьком, графом Тулузьким.

Вона зупинилася й підвела голову:

— Це правда?

Пелетьє кивнув.

— Хоча всі