Читати книгу - "Страта"

годин вісім, і вона могла дозволити собі розкіш такої реакції).

У цій нічній розмові вона реагувала миттєво. Відповідала гостро й міркувала чіпко, і монолог Семироля раз у раз переривався її зухвалими коментарями...

А потім — гори за вікном вже сіріли — вона усвідомила, що її визнано невинною, і вона житиме.

І заснула рівно і міцно, щоби з першими променями сонця підскочити від нової думки — простої, природної, нестерпної.

Розділ п’ятий
* * *

   де пан Семироль?

Управитель-охоронець, який любовно витирав пилюку зі старовинного мідного свічника, здивовано на неї подивився. Схоже, він вважав свою загальмовану підопічну не здатною до такої раптової появи.

— А пан Семироль поїхав... І не повернеться, мабуть, до завтра... Звелів вас познайомити з паном Ніком... А той уже сам знає, що з вами робити, — управитель посміхнувся, оголюючи жовті від куріння зуби.

— Що? — просичала Ірена.

Її шкільна вчителька терпіти не могла такого. «Хміль, якщо ти ще раз щокнеш...»

— Який іще пан Нік?!

«Ну от, ще один вампір, — приречено сказав песимістичний внутрішній голос. — І вони тебе поділили...»

— Пан Нік — це я...

Вона обернулася.

У дверях вітальні стояв чоловік. Ні, не громило в пом’ятому светрі; цей новий персонаж був схожий радше на якогось відпочивальника у престижному санаторії. Ретельно випрасувані чорні штани, цупка біла сорочка навипуск і романтичний шовковий шарф навколо шиї. (Стильний мужик, сказали б Іренині студентки.)

— Пан Нік — це я. І пан Ян, якого викликали в терміновій справі, дійсно попросив мене... побути з вами під час його відсутності. Тим більше що у нас тепер будуть спільні, гм, інтереси...

— Ви тут живете? — після паузи запитала Ірена.

— Тут, — чоловік невизначено махнув рукою. — На фермі...

— Ви хто?

— За своєю першою професією — я лікар... Та чого нам стовбичити отут, посеред кімнати? Ходімо до мене, запитаєте, про що захочете, а я із задоволенням відповім...

Ірена згадала питання, що обірвало її й без того короткий сон. Уривчасто зітхнула:

— Ходімо...

Пан Нік галантно запропонував їй руку.

* * *

Вони проминули замкнені двері кабінету Семироля. Пройшли далі коридором. Перед якимись дверима Нік дістав із кишені низку ключів (із чого Ірена зробила висновок, що він користується тут більшими правами, ніж навіть управитель-охоронець).

— Це бібліотека...

Ірена і без нього знала, як називається приміщення для зберігання книг. У круглому акваріумі вигравали хвостами рибки. Ірена була вражена: які ж вони яскраві та великі...

А ще її вразило, що в бібліотеці пахне чомусь медпунктом. Лікарнею. Ледь відчутний запах.

— Принюхуєтеся? Тут поряд моє господарство, а коли ти — єдиний лікар на багато кілометрів довкола, та ще й в горах... Слід продумувати всі можливі варіанти. Я тут одного разу апендицит оперував, не кажучи вже про...

— Пане Ніку...

— Просто Нік — домовилися? А я називатиму вас Іреною... Можна?

— Е-е-е... Ніку.

— Кажіть.

Вона замовкла. Рибки в акваріумі невтомно рухались, іноді торкаючись одна одної боками (цілковита гармонія, похмуро подумала Ірена. Ніхто ні за ким не женеться, не відштовхує від годівниці...)

Її співрозмовник терпляче чекав. Ірена не знала, як і про що можна говорити із цим дивним чоловіком, що так раптово виник.

— Ніку, ви... тут працюєте. Лікарем. У пана Семироля. Так?

Він дивно всміхнувся. Дивно, але якось мило. Кивнув.

У нього було кругле вилицювате обличчя з широко поставленими очима. І, на відміну від пана Семироля, шкіра не здавалася доглянутою і гладенькою. Обшмольгана вітром, поорана трохи зморшками смаглява шкіра.

— У пана Семироля ціле господарство, — сказала вона задумливо.

— Так... Його господарство куди більше, ніж ви собі уявляєте. І набагато різноманітніше.

Ірена помовчала. Запитала дурнувато, мимоволі притискаючи руку до сонної артерії:

— А ви... часом не вампір?

Її співрозмовник пирснув, як від недоречного жарту:

— На щастя, ні. І я — не вчений, який вивчає отих... гемоглобінозалежних. Чорта лисого Ян дозволить комусь себе вивчати...

— Він ваш... підручний?

Вона тут же пошкодувала про своє запитання, бо привітне обличчя Ніка спохмурніло й витягнулося:

— А-а-а... Ні. Він не потребує медичної допомоги. У таких, вибачте за подробиці, є природне знаряддя на зразок скальпеля... — для наочності Нік показав пальцем собі на ясна. — Тільки гостріше. А ще слина з антисептичною, анальгізуючою дією... Цікаво?