Читати книгу - "Скалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім уже не можна було ходити ні до церкви, ні до вільшника: настала зима, така люта, що ні стара Бартоньова, ні драгун не пам’ятали такої. Кручу над вільщником засипало снігом, до села не можна було пройти, і Балтазар, запрягаючи іноді сани, щоб поїхати в село, мусив брати з собою лопату розчищати дорогу. За зиму Лідушка кілька разів їздила з дядечком до церкви, однак її надія ні разу не справдилася. Та й як би зміг Їржик добитися сюди такими заметами? Гірські стежки позаносило снігом; шляхом, що в долині, й то важко було пройти. Та й хто зна, де він тепер...
Минуло різдво, січень, лютий; зима не попускала. Снігу нападало по горах і долинах на кілька ліктів, халупки під горами та в лісі позамітало зовсім.
— Крий нас, боже, від повені! — казала бабуся Бартоньова, виглядаючи надвір, де шалено крутив густий сніговій.
— Нещасні халупники та наймити! — журився господар.— До весни з’їдять, що заробили, а далі як?
— Це так люди й насіння поїдять! — докинув Ванек.— Що тоді сіятимуть? А на озимину мало надії, повипріває під оцим снігом.
— Помилуй нас, боже: лихого року діждалися! — погодився Балтазар, киваючи сивою головою.
Їхні побоювання справджувалися. Минув лютий, настав березень, а снігу не убувало. На селі день святого Йосифа[20] вважають першим днем весни. А в 1770 році того дня знялася така сніговиця, яка буває лиш у грудні та січні. Увечері мешканці Находського краю полягали в страху божому; та виспатися їм не дало: ще вдосвіта їх розбудила жахлива буря. Кілька днів ревів скажений вітер над горами й долами, женучи перед собою цілі хмари густого снігу, що без упину падав із насупленого неба. Здавалося, весь край потоне, згине в глибоких заметах.
На день-другий завія вщухла, та це був лиш перепочинок перед іще страшнішими бурями. Біляста запона звихреного снігу з’єднувала небо з землею, а коли заметіль уляглася, то все гнулося під його тягарем. Птахи замерзали в повітрі, і їхні трупи чорніли на білих площинах ланів. Дикий звір, полохливий заєць утікали з негостинних спустілих лісів і шукали людських осель, щоб хоч чим-небудь поживитися. Люди лічили дні, сподіваючись, що прогляне ж нарешті з сивих хмар тепле сонце. Та вже йшли перші дні квітня, а зима не кінчалася.
— Мабуть, уже не буде їй кінця,— журилися всі. Господарі смутно дивилися на снігову пустелю.
— Не буде хліба...
— Пропали жита...
І це була правда. На кінець квітня сніг розтанув, у лісі й по узгір’ях заревли бурхливі потоки, річка вийшла з берегів. Обернувшись на воду, сніг знову наробив лиха. Озимина, як і передбачали селяни, пропала, випріла під снігом; лишалась надія на ярину.
Вже мали б посіви сходити й зеленіти, коли хлібороби тільки вийшли на лани. Зітхаючи важко, витягали вони своє знаряддя, плуги та борони.
А тут пішли по дворах дозорці заганяти на панщину. Гнів природи ущух, та його змінило тиранство. Хлопи мусили виїздити на панську землю. Кому не ставало худоби, той запрягався в рало чи борону сам, запрягав жінку, дорослих синів та дочок.
Невблаганні стихії трохи вгамувались, і треба було поспішати, користатися з нагоди. Сяк-так обсіялись селяни, скільки спромоги стало. Сумна була картина розлогих ланів, що мали б уже зеленіти буйними рунами. А нині вони лежали чорні, тільки де-не-де виднілася зелена латочка.
Уже зазеленіла, захвилювала під лагідним вітерцем ярина, засяяло на ясному небі сонце, наповнюючи серця хліборобів надією: «Хвала богові, може, щось таки вродить, аби лиш пан біг на годині подержав!» Та не діждалися ще жнив, не звезли збіжжя до стодол, як упало на них нове лихо. Сонечко сховалося за хмарами, що знову заволокли небо; дощ, то дрібний, то рясний, лив і лив на розкислу землю. А як він перестав, ударив приморозок, і під нахмуреним небом повіяв холодний, наче осінній вітер. Потім знову потепліло, показалося сонце, розігріло повітря, стало парко, над лісами піднялася чорна хмара й принесла страшну грозу[21].
Селяни молилися. Про жнива годі було думати. Хліб повилягав, а як доспів, то дощ не дав його упорати; він поріс, попрів.
Збіжжя страшенно подорожчало; ще й зима не почалась, а бідні люди не могли його докупитися. Як після бою звірі в людській подобі грабують мертвих і ранених на бойовищі, а дикі звірі жеруть їхні тіла, так у час нужди й дорожнечі бідноту грабують інші звірі — глитаї. Вони до своїх запасів іще поскуповували зерно, де яке було, і вже цим підняли на нього ціну. Багато хліборобів, понадившись на добрі гроші, попродали хліб, у кого був який мішок зайвий,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.