Читати книгу - "Скалаки"

сподіваючись, що наступного року вродить.

На «Скелі» поки що не було великої скрути. Хоч Балтазарів запас добре-таки поменшав, бо ж він і сусідів запомагав по змозі, проте на зиму й весняний посів йому вистачило. Правда, Бартоньова не могла вже спекти якогось там коржика чи пирога, доводилось удовольнятися й чорним, вівсяним хлібом. А по халупах та менших садибах уже чути було зітхання й ремство.

10. Дванадцятиразова дорожнеча

Зима 1771 року була не така люта та довга, як попередня, сніг зійшов досить рано, однак пам’ятка по зимі лишилася. Холодні вітри не відлетіли за своєю білокосою матір’ю і не пускали до краю весну. Повітря й земля мовби боролися. Вже поверне на тепло, випаде сонячний день, а тоді знову на кілька днів настає холод. Весна борсалася в путах зими й не могла скинути їх; земля страждала.

В кого був який запас хліба, за зиму вийшов. Збіжжя з дня на день дорожчало, за корець[22] уже дванадцять золотих просили. Тоді дванадцять золотих були для бідних людей великою сумою: адже восени 1769 року корець жита коштував один золотий. Де було взяти вбогому халупникові такі гроші? А хто й ладен був заплатити їх, то не міг знайти продавця. Картопля теж не вродила, голод уже вдерся до бідняцьких хатин, підбирався й до заможніших господарств.

Якби хоч посіви могли покріпити нещасний люд надією: от, мовляв, дождемося жнив! Але хто ж міг вимовити такі веселі слова, побачивши миршаві жита, побиті морозами та посічені дощем... Темна тінь смутку впала на села.

Старий Балтазар Уждян спустився з горища. Ванєк, стоячи серед хати, запитливо поглянув на нього.

— Кепська справа, брате,— пробурчав старий драгун,— Мабуть, доведеться набагато зменшити пайку, щоб зовсім без хліба не зостатись. Я оце лазив дивитись на пашню, мало вже її там.

— Подумати тільки, господарю! Дванадцять золотих! Корець жита за дванадцять золотих. Страх, та й годі! А той злодюга, луцький мірошник, хоче чотирнадцять!

— А в нього є?

— Та прикидається, ніби немає, скиглить, але я його знаю, глитая, шкуродера старого. За чотирнадцять знайде.

— Іди запрягай, поїдемо до нього.

— Але ж чотирнадцять золотих, господарю!

— Завтра буде п’ятнадцять. Запрягай!

Ванєк вийшов за ворота, де на лужку під липами скубли ріденьку травицю троє коней, серед них і Медушка. Корму не було, коні дуже схудли, їм, як і всій худобі, теж дався взнаки недорід. Балтазар, зайшовши до комори, відчинив стару мальовану скриню, що стояла в кутку. Там насподі, під одежею, він ховав калитку, в якій лежало трохи наскладаних про чорний день грошенят. Адже він ще з війська приніс дещицю, та й потім, не обтяжений панщиною, за ліпших часів мав змогу заощадити якийсь там гріш.

— Ну, зоставайся здорова, Лідко! — попрощався він із своєю годованкою, що сиділа біля вікна й дивилася надвір.

Розбуджена зі своєї задуми, дівчина рвучко обернулася, й на устах її з’явився блідий, непевний усміх.

— Ой дівко, дівко, щось із тобою діється, не подобаєшся ти мені!

— Та ні, нічого, дядечку!

— Треба буде виміряти, чи не сухоти в неї,— озвалася від печі Лідчина бабуся.

— Ну, гаразд, по обіді ми вернемось.

Надворі загрюкотів віз. Балтазар із Ванєком поїхали.

Вже давно вони зникли з очей, а Лідушка все дивилася їм услід. Вона дуже змінилася за цей рік. Свіжі рум’янці на її щоках погасли, зникла веселість і лукава усмішка. По обличчю розлилася ніжна блідість.

— Не знаю, не знаю... — хитала головою стара Бартоньова.— Звісно, не так живемо, як перше, але ж голоду ще нема... Певно, це в неї щось усередині.

І стурбовано вивіряла кілька разів, і мірою, й «мокрим» способом — міряючи воду на ложці,— чи не сухоти в онуки. Виходило, що ні.

Уже другий рік, як Лідушка не чула про нього ні словечка! Бозна, де він поневіряється. А ще оцей недорід... Певне, велику нужду терплять, сердеги, і він, і батько! Лідка мало не щоразу, сідаючи їсти, згадувала їх. Але чого ж він не показується? Видно, йому байдуже: якби хоч трошки думав про неї, то прийшов би за цей час хоч раз. І знову прикрість пойняла її душу. Навіщо тоді й вона так часто про нього згадує? Вирішила, що не думатиме більше про нього, та тільки-но вийшла у двір і побачила стежку до вільшника, як знову вже була думкою там.

Того дня, коли Балтазар Уждян поїхав до луцького млина, від лісу, що в ньому позаторік відбувалися князівські лови, йшов до Мартинівського хутора Їржик Скалак. Хлопець, тепер уже двадцятилітній, дуже змарнів за цей час. Його убога одіж була вкрай