Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

тому новачків серед них не було й дисципліну знали всі.

Коли до ворога залишилося дві сотні метрів, пролунала команда «Feuer![24]». І шанці ожили. Перший залп був майже одночасний, і над Кам’янкою грянув грім. Було видно, як помітно поріділи ряди російських військ, але вони продовжували йти вперед.

Далі шанці стріляли самостійно, без загальної команди, чим, звісно, не повторили такого ж успіху, але вряди-годи куля австрійця та й знаходила свою жертву.

Все ж, незважаючи на втрати, наступаючі наближалися. Ось до них не більше ста метрів, і всім стало зрозуміло, що рукопашного бою не уникнути.

Командири не стали чекати, поки росіяни доберуться до окопів. Вони підняли своїх солдатів у штикову атаку.

Іван Засмужний не пам’ятав, як піднявся з окопу, що кричав, як біг вперед. Він не бачив, чи біжать обабіч його товариші, чи лише він сам. Виставивши перед собою гвинтівку з багнетом, він біг назустріч бородатому солдатові у зеленій формі, в кашкеті якого блистіла біла розетка. Іван вже стріляв у людей, напевне, і вбивав, але тепер доведеться зіткнутися з ворогом сам на сам. І вбити.

З несподіванки росіянин замість того, щоб виставити наперед рушницю з довгим штиком (а не коротким багнетом, як в австрійців), прикрив нею сонячне сплетіння. Засмужний, як вчили на тренуваннях, подався вперед, і багнет легко увійшов у живіт росіянину.

– Зачем? – лише видихнув той і повалився на землю.

Іван зупинився. Перед ним лежала перша людина, яку він точно знав, що вбив. І це сталося на порозі рідного дому. На душі стало так погано, що аж знудило.

– Поранений? – запитав унтер-офіцер, що пробігав поруч.

Іван зміг лише похитати головою.

– Тоді вперед! – штовхнув той. – Потім наблюєшся!

Але далі бігти не довелося. Зустрівши шалений опір, росіяни відступили, залишивши на полі вбитих і поранених. Наступати не входило й у плани австрійських командирів, тому вони повернули в окопи.

Невдовзі солдати побачили, як на сході росіяни також почали копати окопи. Війна поступово переходила в позиційну.

Іван Засмужний повернувся на своє місце з усвідомленням того, що позаду ще один бій і вкотре вже він залишився живий.

У небі почувся якийсь гул. Усі підняли голови. З півночі над фронтом летів літак, на крилах якого ледве вгадувалися чорні хрести. Висота польоту була невеликою, тому солдати чітко бачили льотчика, що уважно споглядав все, що відбувалося на землі.

Пролетівши вздовж фронту, літак зник на півдні, у напрямку Жовкви. Не встигли солдати відійти від побаченого (а літаки для них були дивиною), як слідом за першим на хмарному небі виник другий літак, значно менший, але більш швидкий. Льотчик не став відволікатися на розвідку, а кинувся навздогін. Скоро і він зник з поля зору солдатів.

(Це був знаменитий повітряний бій 8 вересня 1914 року. Першим літаком керували пілот Франц Малина і пілот-спостерігач барон Фрідріх фон Розенталь, а на другому летів штабс-капітан російської армії Петро Нестеров. Він наздожене австрійців над селом Воля-Висоцька і вперше в історії авіації застосує повітряний таран. Літаки впадуть на землю, льотчики загинуть.)

Але цього в окопах не знали. Для них ближчими були власні клопоти. Іван Засмужний прибрав навколо себе в окопі, дещо поправив осиплу під час бою землю і, повідомивши лейтенанта Шульца, побіг до своєї хати.

Із тривожним передчуттям він відкрив двері. Його зустріли порожні кімнати. Він прожогом оббіг хату, заглянув у стайню. Нікого, ні коней, ні корови.

З надією подивився на братову хату. Може, там хтось є. Побіг туди.

І справді, на половині дороги побачив, як з будинку вибіг молодший брат.

Іван і Юрко обнялися. Перше, що спитав Іван, було: «Де мої?»

– У діда з бабою, – заспокоїв Юрко. – Настуня і діти. А ми тут.

Тим часом з будинку вийшла Палазя.

– Іване! – кинулась вона до нього.

– Ну, все. Все. Живий. І, слава Богу, ви живі. Мушу бігти до своїх. Де Дорко? В армії?

Пелагея заплакала.

– Що? – не зрозумів Іван.

– Нема Дорка! – заголосила жінка.

– Що значить «нема»? – не зрозумів Іван. – Де він?

– Забрали Дорка, – пояснив Юрко.

– Хто забрав?

– Жандарми. Заарештували.

– За що? – крикнув Іван.

– За те, що був москвофілом. А з ним ще з десяток селян. І отця Саламона також.

Почуте вразило Івана.

– Що з ним?

– Не знаємо, – відповів Юрко. – Всіх вивезли до Рави.

Щось обірвалося всередині Іванові, і йому стало погано. Виходило так, що все те, у що він так свято вірив, виявилося чимось фальшивим, несправжнім. Він продовжував стояти, зовсім забувши, що час підпирає.

– Коли це сталося? – запитав він.

– Сьогодні місяць.

– Може, розберуться, – непевне сказав Іван.

Юрко хотів було сказати, що це даремно сподіватися на милість цісаря саме у такий час і що місяць – достатній термін, щоб розібратися в усьому, але, подивившись на розпачливе обличчя Пелагеї, заспішив заспокоїти:

– Звичайно, розберуться. Він же, зрештою, нічого поганого не зробив.

– От і добре, – мовив старший брат. – А зараз мушу бігти до своїх. Часу мені відвели зовсім нічого. А ви сховайтесь у підвалі. Бачили самі, був бій. Ненароком і зачепити може.

– А худоба? – занепокоїлася Пелагея.

– Та не про худобу треба думати, а про те, щоб живим залишитися! То я побіг.

Він востаннє поцілував брата і зовицю й через городи попрямував до господи тестя.

Там на нього вже чекали. Видно, запримітили вже давно. Анастасія вибігла на дорогу і потонула в обіймах чоловіка. Троє дітей, плачучи, обступили маму.

– Ну, все-все! – не зміг стримати сльози й Іван. – Живий. Не плачте.

– Ходімо до хати, – сказала жінка.

– Не можу.

– Чому?

– Мене, напевне, вже спохватилися, – пояснив. – Нічого не поробиш: війна.

– Іване, Дорко…

– Я знаю. Тільки не розумію, чому.

Десь там, де пролягли окопи, почулися невиразні команди.

– Мені пора.

З плачем Анастасія притулилася до чоловіка. Діти заплакали для підтримки.

– Все, Настуню! Все. Мушу йти. Бережи дітей.

Іван легко відштовхнув жінку і не озираючись побіг до шанців. Там вже чекали на наступну атаку росіян.

Але все було даремно. Полк протримався два дні. Але сусіди несподівано здали Жовкву і, щоб не опинитися в оточенні, полковник фон Ґрюнбугель відступив, маючи твердий намір окопатися західніше. Але не судилося. Війська генерала Брусилова наступали стрімко, практично не зустрічаючи опору. Десь за Равою-Руською полковник фон Ґрюнбугель отримав наказ передислокувати полк у район Перемишля, де в австрійців виникла загроза прориву лінії фронту.

4 жовтня 89-й піхотний полк зайняв оборону північніше Перемишля, а наступного дня генерал Радко-Дмитрієв почав наступ. Почалася оборона Перемишля.

Ціною неймовірних зусиль 89-й полк