Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Янові так прямо. Та невже не можна якимись обхідними шляхами розвідати докладніше про його минуле? Що було потім з маленьким Єфом, котрого ти прийняв на борт «Сіріуса», покидаючи Нарвік? Ти ж ніколи нічого не казав нам про це, батечку!

— А що б від того змінилося? Адже минуло вже довгих п'ятнадцять років, і стільки різних подій прошуміло над головою… Ну, що тобі сказати? Єф лишився з нами на борту до Бреста. Як і всі інші морські кораблі, що поверталися з Норвегії, «Сіріус» мав зайти в гавань на півночі Екосса, але часу в нас було обмаль, і в порту я не міг подбати про малого. Єф зостався з нами аж до Бреста. Коли ми пришвартувалися в порту, там уже стояла сила-силенна суден — здебільшого ті, що чудом вирвалися з Дюнкерка.

9 червня фашисти захопили Париж. І тільки-но «Сіріус» причалив, я дістав наказ того ж вечора взяти курс на Марокко, маючи на борту п'ятсот солдатів і матросів, які мали спішно евакуюватися. Роздумувати не було часу, я посадив собі на плечі малого Єфа, спустився по трапу на землю й подався розшукувати товариство Червоного Хреста. Невдовзі мені пощастило знайти цей заклад. За якусь мить я вже відчиняв двері канцелярії, де красувалася відома всім вивіска: червоний хрест на білому тлі. А потім я посадив Єфа на стіл чергової медсестри. Розповів їй історію хлопчика й переказав усе, що знав про нього. Просив зробити все можливе, щоб якнайшвидше репатріювати Єфа до Норвегії.

На прощання я сказав їй: «А тепер, пані, у мене є до вас одне прохання: візьміть малого на руки, поки я виходитиму, — хай він не плаче, і постарайтеся, щоб він не почував себе дуже покинутим у ці дні. Бо ми всі на „Сіріусі“ щиро полюбили це маля, повірте мені!»

Оце й усе, Гійоме. Я вернувся на борт «Сіріуса». Того ж вечора наш корабель знявся з якоря і взяв курс на Касабланку. А те, що було потім, сьогодні вже не становить ніякого інтересу.

— А яка вона була, та медсестра з Бреста? — спитала я брата. — Дідусь запам'ятав її? Чи ти хоч догадався спитати про це?.. Молода? Стара? Низенька? Висока? Білява? Чи, може, чорнява?.. Відповідай же, Гійоме!

Гійом закопилив губу, відвернувся й нічого не відповів. Уже добрих чверть години він переповідав мені свою ранкову розмову з Капітаном. Нараз брат підвівся, засвітив електричну лампочку над своїм верстатом і заходився мовчки вибирати серед стосу дошок якісь дерев'яні планки.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — знову спитала я.

— То була жінка років п'ятдесяти, — пробурчав він. — Висока на зріст! Висока і огрядна, — словом, типова фламандка.

— П'ятдесят років у тисяча дев'ятсот сороковому? — і собі буркнула я. — Отже, тепер їй мало б бути шістдесят шість! А скільки років ти б дав пані Оффланж?

— Років сорок, може, сорок п'ять.

— Отже, це не вона! — переконано вигукнула я. — Тим більше, що наша медсестра маленька, худенька і в ній нема нічого фламандського!

— Зауваж, — мовив Гійом, — Єф після приїзду до Бреста міг пройти через руки багатьох таких медсестер… Заплутана історія, скажу я тобі! — задумливо додав він. — У тому ж червні сорокового року, і, як на гріх, дві медсестри Червоного Хреста…

— Так, але ж і двоє дітей загублено, і двох дітей прихистили. Одного у Бресті, другого — десь на південь від Турена.

— А ми сьогодні маємо одного-єдиного Яна!

— Якщо не брати до уваги сестрички, котра в захваті від нього, я б навіть сказала — закохана… Може, вона й не сестра йому! — кинула я. І раптом скипіла.: — Уся ця історія з Яном і так уже досить заплутана, треба ж було, щоб до неї прилучилася ще й ця нова катастрофа!

— Даремно ти гадаєш, що це неминуче має бути катастрофа, Фанні!

— Що ти хочеш цим сказати? — спитала я, зовсім спантеличена.

Він старанно вибрав серед різного інструменту акуратний дерев'яний клинець, поклав його під свердло коловорота й почав свердлити дірки у дубовій планці. І все це повагом, не поспішаючи.

Очевидно, мені лишалося тільки терпеливо ждати.

— Справді, дивні якісь брат і сестра, — раптом вирвалось у мене, — вони ж не мають ні спільного батька, ані спільної матері!

— І все-таки це не може перешкодити їм бути щасливими!

— Навіть одружитися згодом і народити цілу купу дітей, правда ж? — різко промовила я.

Гійом кинув швидкий погляд спершу на мене, потім у напрямі кухні, де ми, заходячи до майстерні, навмисне лишили навстіж розчинені двері й засвітили електрику.

— Вона спить, — сказала я, — так що можеш не боятися!

— Та я не за неї боюсь, а за таку собі Фанні Ле Марруа, — відповів Гійом, похитуючи головою і не дивлячись на мене. — І питаю себе, а що ж ота друга Фанні, ота справжня, повинна думати про…

— Про що? — з викликом спитала я.

Він відповів не зразу. Нахилився над своїм коловоротом, довго поправляв щось у ньому. Тоді мовив приглушено, тихий голос його долинав ніби звідкись здалеку, і здавалося, ніби він говорить сам до себе:

— Мені дуже не хотілося б, щоб тій, справжній, Фанні довелося потім червоніти від слів цієї другої Фанні,— такої незвичної, несподіваної. О, зовсім несподіваної для мене!

Серце моє швидко-швидко закалатало в грудях. Я відчула, що от-от розридаюсь, — розгадана, принижена, розгнівана й присоромлена водночас; у душі моїй повіяло якимсь таємничим холодком.

Гійом крадькома зиркнув на мене.

— А йди-но сюди, потримай оцю планку! — вже зовсім іншим тоном сказав він. — Лещата щось погано держать.

Я підступила до нього, обхопила обома руками дошку й щосили тримала її. Гійом, низько схиливши голову, просвердлив ще два чи три отвори, потім випростався так рвучко, що й я мимоволі теж випросталась. І тоді він побачив мої повні сліз очі й тремтячі губи, — я все ще не могла опанувати себе.

Не кажучи ні