Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

слова, Гійом посадив мене в шкіряний фотель, збігав до кухні і приніс пляшку старого мускату й дві склянки.

— Це дерево надто тверде!.. — тільки й сказав він. — Нічого, все перемелеться, Фан! А потім піде на краще, от побачиш!..

Любий Гійом! Мені хотілося кинутися йому на шию, та наша взаємна ніжність завжди була стримана, мовчазна, майже сувора. Він добре це знав, отож, не промовивши більше ні слова, знову заходився щось ворожити над своєю планкою, а я, лишившись сама, намагалася подолати в собі останні спалахи тривоги, яка так навально пойняла мою душу на саму думку про те, що раз Інгвільд не сестра Янові, то колись він зможе покохати її,— покохати як свою наречену.

«Не дай Янові поїхати… Затримай його за всяку ціну…»

Ця думка, можливо, тільки в інших словах, раз у раз снувалася в моїй голові. Я чесно силкувалася перебороти свою слабкодухість, заглушити тугу й тривогу, дір не покидали мене останнього часу, відколи все це почалося. Та якийсь демон безперервно шепотів мені, паралізуючи мою волю: «Ти мусиш перешкодити Янові поїхати!»

Мені здавалося: якщо Ян поїде від нас, то він забере з собою і мою юність. Настане кінець мого щасливого дитинства. Мені страшно було уявити це. І сьогодні я вдячна тій вищій волі, що надала сили моїм кволим рукам — рукам маленької наляканої й розгубленої дівчинки, навчила її діяти обачно, делікатно і повела її, лагідно й твердо, по несхибній дорозі, суворій і прекрасній, у завтрашній день…

Ян поїхав. Коли то я знову побачу його? Але так треба було, я добре це розумію, треба було для того, щоб він зостався тим Яном, котрого я любила як брата, і щоб він з часом став тим чоловіком, якого я могла б колись по-справжньому покохати. Так треба було для того, щоб розквітла й достигла Фанні, як достигають на привільних сільських ланах рясні хліба, — дівчина, котру він колись дожидався на дорозі і гукав: «Агов, мала!..»

…Тиждень тому біля колежу на мене чекала жінка в чорному. А тепер на тому ж місці стояв Ян.

— «Понеділки минають один за одним, і всі вони такі несхожі між собою…» — наспівувала моя сусідка справа, підстрибом пробігаючи по коридору.

— Там іще один цікавиться, коли ти вийдеш, — підсміюючись, озвалася моя сусідка зліва. — А знаєш, Фанні, скажи-но йому, хай приведе з собою ще свого дружка… Тільки ж гляди не вибери якогось потвору!

Та мені зовсім не хотілося жартувати…

У Яна було похмуре обличчя, і це не віщувало нічого доброго. Він забрав у мене з рук велосипед.

— Чого це вони витріщились на нас? Я мовчки знизала плечима.

— Які дурні всі ці дівчата! — пробурчав Ян. — Завжди щось вигадують собі…— Він зміряв мене очима: — Сподіваюсь, хоч ти нічого собі не вигадуєш…

— О! Можеш не турбуватися, — недбало відповіла я.

— Ну, от і гаразд, — полегшено мовив Ян. — А тепер ходімо швидше. Я лишив машину на вулиці Піпот.

— Яне! — злякано вигукнула я. — Що сталося? Може, якесь нещастя в Сонячних Дзиґарях?

— Та ніякого нещастя! Просто я був у Булоні і тепер хочу поговорити з тобою. От і все.

Підійшовши до машини, Ян узяв мій велосипед, поставив його в кузов і відчинив дверцята кабіни.

— Залазь! — скомандував. — Ми спершу заскочимо на пошту. Треба відіслати рекомендованими пакетами зразки борошна…

Я пригадую всі подробиці того дня так, неначе це було вчора. Бо ті кілька годин зосталися для мене в спогадах одною з найболючіших сторінок моєї юності.

Ми поїхали на вулицю Подетен, Ян спинив машину перед солідною конторою, навпроти пошти. Я прочитала на вивісці: «Гійом Юре, морський посередник».

— Допоможи мені занести ці пакети, — попросив він.

Я провела Яна до віконця каси, і поки поштова службовка оформляла його численні пакети, наліплюючи марки і штемпелюючи їх, Ян, спершись ліктем на бар'єр каси і дивлячись мені прямо в очі, раптом спитав:

— Хто ж це був того вечора, ти чи Інгвільд? Хто плакав тоді вночі на подвір'ї мукомельні?

Він промовив це тихо, самими губами, щоб не привертати до себе уваги. Помовчав якусь секунду, потім озвався знову:

— Я хотів уже вранці піти до Сонячних Дзиґарів. Та побоявся, що вскочу в нову халепу. Досить і тих, що я маю! І я надумав підстерегти тебе саму в Булоні і все з'ясувати.

— Триста двадцять сім франків, пане. Ось ваші квитанції,— перебила його касирка.

Вона врятувала мене! Ми спускалися кам'яними сходами, а Ян усе ще не вимагав від мене відповіді. Це дало мені змогу кілька хвилин подумати, і я вирішила уникнути розмови про те, чого ридала в той вечір Інгвільд. З цілком жіночою хитрістю, — Ян таки піймався на неї,— я завела мову зовсім про інше. Тема та була, може, не менш небезпечна, та хіба в мене був вибір?

— Яне, а знаєш, я мала розмову про тебе минулого понеділка.

— Про мене?

— Так… З твоєю матір'ю. З твоєю названою матір'ю. Вона запросила мене до кав'ярні, і ми просиділи там більш як годину.

— Моя мати?..

Ми підходили вже до машини, і тут Ян, узявшись рукою за ручку дверцят, зненацька спинився й повернув до мене схвильоване обличчя.

— Моя мати?.. — повторив він. Потім нараз спалахнув і розлючено вигукнув: — Що їй треба було від тебе? Хай йому біс, що ж вона могла тобі розповісти?

Я стиснула голову руками, неначе захищаючись від удару.

— Це важко сказати двома словами… Дай мені подумати.

Здавалося, Ян трохи заспокоївся.

— Подумай, — сказав, запускаючи мотор. Певно, він гадав, що я не відкручусь, і вирішив трохи почекати. Та коли ми доїхали до околиці міста й змушені були спинитися, бо