Читати книгу - "Вероніка вирішує померти"

він і далі наполягав, йому намагалися б розтлумачити причину, але хутко б поміняли тему, бо не існує жодної причини, крім тієї, про яку я вам щойно розповів. Тож повернімося до вашого питання. Що саме ви питали?

— Чи я вже здорова?

— Ні. Ви вже не та, що були, але хочете бути такою, як усі. А саме це, на мою думку, є серйозною хворобою.

— Бажання змінитися — серйозна хвороба?

— Так, якщо ви силкуєтеся бути такою, як усі. Це породжує неврози, психози й параною. Це деформація природного стану, це суперечить Божим законам, адже в усіх лісах і джунглях земної кулі Бог не створив двох однакових листочків. Але ви вважаєте, що бути інакшою — це божевілля, тому й вирішили жити у Віллеті, бо тут усі інакші, тож і ви стали такою, як усі. Розумієте?

Марі кивнула.

— Люди суперечать власній природі, бо їм бракує відваги бути інакшими, й тоді організм починає виробляти вітріол, або гіркоту, як зазвичай називають цю отруту.

— А що таке вітріол?

Доктор Іґор зрозумів, що сказав забагато, і вирішив змінити тему.

— Не має значення. Я хотів сказати ось що: все свідчить про те, що ви ще не вилікувалися.

Марі, з її досвідом судочинства, вирішила застосувати один тактичний прийом — удати, що погоджуєшся з опонентом і тим втягнути його в новий виток дискусії.

— Я згодна з вами. Мене привела сюди цілком конкретна причина: приступи паніки. Але причина мого тривалого перебування тут доволі абстрактна: мені важко змиритися з думкою про цілком інакший спосіб життя — без моєї праці й без чоловіка. Я погоджуюся з вами, що втратила бажання починати нове життя, бо до всього треба було б звикати заново. Більше того, погоджуюся, що значно легше змиритися з нормами психіатричної лікарні, навіть з її електрошоком — перепрошую, ЕСТ, — з її суворими розпорядками, з істериками деяких хворих, аніж прийняти норми світу, — який, за вашими словами, змушує усіх підпорядковуватися його нормам.

Але ось минулої ночі я почула, як одна дівчина грає на піаніно. Вона грала чудово, я рідко коли чула таку музику. А слухаючи її, думала про тих, хто перейшов через неймовірні муки, творячи оці сонати, прелюдії, адажіо: якими, мабуть, одіозними вони себе почували, виконуючи свої твори, що, зрештою, теж були одіозними в очах тих, хто заправляв тоді в музичних колах. Я уявляла всі їхні труднощі й приниження, пов’язані з пошуками мецената, який захотів би фінансувати їхню роботу з оркестром. Уявляла свист публіки, неготової до сприйняття таких гармоній.

Але ще гіршим від їхніх творчих мук було усвідомлення того, що ця дівчина грала, вкладаючи в музику всю свою душу, бо вона знала, що помирає. А я хіба не помру? Де ж тоді моя душа, що б надихнула отак музику мого життя?

Доктор Іґор мовчки слухав. Виглядало на те, що його ідеї починали плодоносити, але говорити про це з певністю ще було зарано.

— Де моя душа? — повторила Марі. — В минулому. В колишніх моїх мріях про те, яким би я хотіла бачити своє життя. Моя душа опинилася в пастці ще тоді, коли я мала дім, чоловіка, роботу, яку хотіла кинути, але так і не наважилась.

Моя душа була в минулому. Але нині я знов відчуваю її в тілі, що пульсує завзяттям. Не знаю, що мені робити. Знаю лише, що минуло три роки, поки я збагнула, що життя підштовхувало мене йти туди, куди я йти не хотіла.

— Здається, я помічаю деякі ознаки видужання, — сказав доктор Іґор.

— Мені не треба вашого дозволу на вихід з Віллету. Я можу просто вийти з воріт і не повернутися. Але мені треба було все це комусь розповісти, тож я вам і кажу: ця дівчина примусила мене збагнути сенс власного життя.

— Здається, ознаки одужання виказують якесь чудотворне зцілення, — посміхнувся доктор Іґор. — Чим ви думаєте зайнятися?

— Поїду в Сальвадор і працюватиму там з дітьми.

— Не треба їхати аж так далеко. До Сараєво звідси якихось двісті кілометрів. Війна там скінчилася, але проблем ще дуже багато.

— То поїду в Сараєво.

Доктор Іґор витяг із шухляди бланк і ретельно його заповнив. Тоді підвівся й випровадив Марі з приймальні.

— Щасти вам, — побажав на дверях, а тоді негайно повернувся й зачинився у кабінеті. Він завжди намагався не прив’язуватись занадто до своїх пацієнтів, але йому це не вдавалося. Віллету дуже бракуватиме Марі.

Коли Едуард розплющив очі, дівчина усе ще була поруч. Після перших своїх зіткнень із процедурою електрошоку йому доводилося докладати чималі зусилля, пригадуючи, що з ним відбулося; але ж, урешті-решт, ефект лікування полягав саме в цій штучно викликаній амнезії, яка давала змогу пацієнтам забути проблеми, що їх непокоїли, і так повертатися до душевної рівноваги.

* * *

Проте, що частіше його піддавали лікуванню електрошоком, то коротшою виявлялася тривалість амнезії; він одразу впізнав дівчину.

— Уві сні ти щось говорив про Видіння Раю, — сказала вона, гладячи йому волосся.

Видіння Раю? Так, Видіння Раю. Едуард глянув на неї. Хотів розповісти їй усе.

Але цієї миті зайшла медсестра зі шприцом.

— Вам треба зробити укол, — сказала вона Вероніці. — Так звелів доктор Іґор.

— Мені вже нині один зробили, більше не хочу, — заперечила та. — Крім того, я не збираюся нікуди звідси йти. Я відмовляюсь підкорятися будь-чиїм наказам, ніхто мене ні до чого не примусить.

Медсестрі не вперше було стикатися з подібною реакцією.

— Боюся, тоді нам доведеться ввести вам заспокійливе.

— Мені треба з тобою поговорити, — сказав Едуард. — Нехай робить укол.

Вероніка закотила рукав светра, й медсестра впорснула ліки.

— От і добре, — сказала вона. — Чому б вам тепер не вийти з цієї темної палати й не піти обом прогулятися?