Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

собою, навіть усміхнулися. Це трохи розрядило атмосферу, але дивина: люди припинили рух у бік концертної зали; вони зупинилися, так поволі зупиняється течія річки, коли у гирловині трапляється обвал. Люди припинили потік, наче купа диких мавп, чекаючи команди ватажка; невідомість розповзлася по очах і лицях страхом, і десяток пар очей закипіли переляком, його, переляк, можна навіть вловити на запах; лоби запітніли, шукаючи неіснуючу відповідь. А пан Блох, наче усвідомлюючи свою неминучість, стояв, засунувши руки до широких сірих вовняних, англійського виробництва штанів; він думав, але навряд чи це було правдою. Він просто вибирав жертву.

Першим отямився бородатий радник; він так повів бородою, що дружина його аж зойкнула, задріботіла, напевне, на місці. Вона й потім заговорила відривчасто, запально щось на вухо раднику. Радник намагався робити розумний, а не переляканий вигляд; нарешті, трохи повагавшись, скосивши оком на вусатого радника, він ступив крок уперед. Блох у квадраті охорони, не виймаючи руки з кишень, пішов йому назустріч. Вони зупинилися і кілька секунд ввічливо міряли один одного поглядами. Стало так тихо, що було чутно, як налаштовують музиканти скрипки. Радник простягнув руку Блох легко потиснув її, і вони рушили поруч, паралельно, але порізно. Радник хитро косував своїм азіатським оком. Блох ішов, пропікаючи сірим оком відстань тільки попереду, аж жовна бігали під натягнутою шкірою. Туга, пещена, цупка шкіра. Чомусь у мене забилося нездорово в голові про Бухенвальд — такою шкірою оббивали крісла німецькі гауляйтери.

Мені розповідали, що він зробив собі капітал, підторговуючи пиріжками. У кожен пиріжок чи піцу він недоважував десять грамів м'яса. І з того вийшов неабиякий капітал. Але це радше чутки. Достеменно я знаю, що з відома одного знайомого мого банкіра він, тобто Блох, враховуючи великий інфляційний курс, взяв у держави позику на кілька мільярдів і повернув ту ж суму рівно через рік, як і було обумовлено, але тоді, коли за ці гроші можна було придбати пару черевиків. Говорили, добрі відсотки здобиччя поклав у кишеню і банкір. Радник цього разу виявився не при ділі.

Потім дружина першого радника тихо підійшла до мене, взяла під лікоть і, торкаючись легенько пальцями, у неї так здорово це виходило, говорила в нікуди; вона говорила: «Він до вас підійде… Я просила… Так…» І вона голосно дзвякнула коштовностями на пухкенькій, але доволі гарній шиї: я вже знав від неї, що це подарунок легендарного і міфічного пана Блоха; як і багато інших, дуже цікавих речей, що з'являлися у булькатого, пелехатого радника. Багато золота і всіляких брязкалок, кажуть, Блох дарував усім дружинам радників. Радники мало цікавилися речами, їхньою історією і передісторією. Час від часу це навіювало досить невеселі думки, але життя, рух по ієрархічній драбині, рух у широкому просторі своїх колег, а зрештою, власна невштивість у подібних ситуаціях, але рангом нижче, змушували закривати очі. Проте всі говорили про пана Блоха. З інтонації голосу, так вдало прихованої, можна необізнаному чоловікові потрапити в халепу, зазначивши про себе: говорять не інакше, як про велетенську рептилію або справжнього кентавра. Та час від часу про нього намагалися говорити відверто: іноді зневажливо, іноді весело, і ніколи з повагою. Це щось радше межувало. Ці люди дуже багато часу проводять у розмовах про безкорисливість, про свободу, про любов: усі перелічені добродійства швидко зникають, як тільки ртутним поливом наллється надворі біда. Вони дивовижні, як діти: готові убити пророка, а слухати бандюгу.

Люди поновили течію, пхаючи свої обважнілі тіла, заклопотані голови до наготованих лож; радники проходили через інший хід. Я маю надію, що Судного дня нам не доведеться стовбичити у черзі, — тут запахло мускатом, східними травами, і вже зовсім безлюдний майданчик, весь, навіть білетер, повернув голову і побачив дивного чоловіка в червоному індійському сарі; голомозий, з правильними рисами обличчя, навіть ніжними, велетенськими чорними віями, він прикривав свої темні, великі, у півобличчя, майже жіночі очі з зачаєним, притравленим вогнем самолюбування. Він очолював охорону. Високий на зріст, і видно, як упівслова його починає слухатися охорона. Не тільки розуміти. Говорив він мало, майже не звертав ні на кого уваги, бавлячись лівою рукою вервечками, а правою раз по раз торкаючись пояса. У нього були атлетичні плечі, й при ході він ледь розхитувався. І тут я знову побачив ту жінку. Одягнена вона була зі смаком, витончено, без крику. Так одягаються тут повії, що досягли статку, перестали займатися роботою, але всі навички проституції були для них за життєве кредо, хотіли вони того чи ні. Чоловік у червоному індійському сарі досить безцеремонно розпихав людей, але ті нічого не говорили, не обурювалися, не галасували, тільки запопадливо усміхалися. Театр, де актори перегравали настільки, що це вже зробилося новим мистецтвом. І нарешті Блох зайшов до самої зали. Він зайшов і кахикнув. Неголосно. І ніхто не обернув голови. Люди чекали на виставу, а радше дотримувалися неписаного закону субординації. Блох щось сказав чоловіку в червоному, і слимача усмішка забігала у голомозого на устах. Жінка піймала мене своїми зеленими очиськами. Окрім втоми, я не побачив нічого. Вперше у житті я перелякався. Про такий погляд мріяли десятки відомих кінорежисерів. Погляд романтичний, порожній, і десь на дні лежала смерть. Вона торгувала нею. Вона уміло витягувала її з дна своєї свідомості; у цих витончених порухах, у гарному тілі, у розмові — сама смерть. Маленька машинка, що виготовляла смерть. У неї, напевне, жарке і ненаситне лоно, але тяжко лишатися з нею більше доби. Таких жінок називають дитям природи. До двадцяти років вони не мають своєї думки, а коли вона з'являється, то це думки усіх негідників світу. І ця особа вже не розуміє: так необхідно. І вона мене помітила в натовпі. І я потрапив під її погляд. Погляд якось зволожився, як мені видалося, і вона мені усміхнулася. Значить, я був потрібний цьому чоловікові, невисокому на зріст, у сірому костюмі, з широкими штаньми, з гострими рисами обличчя, якого чомусь ніхто не хотів помічати, але всі думали про нього. Один міністр фінансів припідійнявся і помахав поблажливо пану і пані Блохам рукою з лож. Блох не відповів, відповіли дружина і чоловік у червоному сарі.

«Ви Герман Нейман?!» — це запитання застукало, ударило розпеченим осиним жалом. Я поволі повертав голову, з подивом спостерігаючи, як вискакують з-під мого погляду однакові голови, з однаковим виразом, з однаковими пісними ліпленими рисами. Я почув найчарівніший жіночий голос, але він перелякав мене настільки, що я навряд міг видавити з себе хоч