Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

Ми жваво й енергійно кублилися в мурашнику, над яким уже здіймалася підошва чобота. Декому здавалося, що він бачить його лиховісну тінь, але всі, тож і він теж, до останньої миті ревно й заповзято крутилися в колі буденних справ — аби забезпечити, залагодити, приборкати своє майбутнє. І дорослі, і діти — ми всі зрівнялися в цьому блаженному невіданні, без якого неможливо жити.

Однак ми готувалися. Ми не щодня ходили до гімназії у мундирах — раз на тиждень були заняття з ВП, військової підготовки. Їх слід було відвідувати у належному однострої, який складався із зеленої полотняної блюзи, що вдягалася через голову, як звичайна російська «ґімнастьорка». Хто міг, прикручував собі на груди розмаїті значки, гарцерські та стрілецькі відзнаки. Щодо мене, то я, вистрілявши купу набоїв на стрільбищі під Високим Замком, здобувся перед випуском на золоту стрілецьку відзнаку, хоча й недовго нею пишався.

Блюзу належало добре розпрасовувати спереду і підперезувати широким ременем. Дехто з нас мав прекрасні ремені з подвійними бляхами й численними дірочками. Я теж дістав собі такого, і то навіть із підкладкою з тоненького фетру й латунними скобами для навскісного офіцерського паска, на який я, звісна річ, не мав права. Але ця блюза вимагала стрункої постави, такої, як у Л., якого можна було обхопити в талії розкритими долонями. Вона не передбачала наявности відстовбурченого задка, бо інакше всі старанно розпрасовані фалди стирчали ззаду, як великий хвіст, а мундир одразу перетворювався на якусь спідницю. Я досить сильно тим переймався.

Комендантом загону був професор Стажевський, історик, офіцер резерву, який приглядав за нами зверхньо та здалеку. Крім нього, з нами займалися кілька фахових підофіцерів, які приходили з міста і деколи приносили різні таємничі пакетики з оповитими військовою таємницею предметами. Наприклад, із маленькими флакончиками, з-під корка яких ледь просотувався слабенький запах отруйних газів, безпечно замкнутих у цьому аптечному упакуванні. Нам давали нюхати фосген, ціанід бромбензолу, хлорацетофенол та інші невидимі отрути з грізними назвами. Одержували ми на тих заняттях і протигази. Пам’ятаю їх неприємний гумово-брезентовий запах і присмак. Дихати в них було важко, бігати — практично неможливо, але все ж таки це була розвага.

Якось на стадіоні запалили димові шашки й сержант кинув сльозогінну гранату. Зненацька ядучу хмару знесло на шкільного сторожа, який випірнув із неї, заливаючись слізьми. Підофіцери мали з нами чимало клопоту. Ми нишком над ними підсміювалися, зрештою, добродушно, усіляко перекривляючи їхню поведінку. Капрал Синюшний насправді мав інше прізвище. Ми охрестили його так після одного заняття, на якому він драматично представляв людину, яка наковталася фосгену, і робився «синюшний» на обличчі.

У мікроскопічному гімназійному арсеналі ми мали й власні карабіни — переважно «лебеді», якщо не помиляюся, з 1889 року. Це була архаїчна, хоча й багатострільна зброя, довжелезна й важка. Набої один за другим вкладалися у канал, видовбаний у ложі під люфою. Нас змушували незліченну кількість разів складати й розкладати замки. Було також чимало муштри, занять, на яких ми вивчали різновиди зброї. А вряди-годи, хоча й дуже рідко, нам дозволяли постріляти холостими набоями. Це відбувалося, звичайно, за містом, десь на Кайзервальді, куди нас приводили вишикуваною колоною.

Дула наших карабінів були виразно розкалібровані. Ця зброя не мала бойового значення — із таким ж успіхом можна було вчитися на цурпалках, витесаних у формі карабінів. Але сумніви в якості карабінів могли бути витлумачені як державна зрада. Коли надворі стояла кепська погода, ми проводили дві години в класі, за чищенням зброї. Це було справжнє мистецтво — трохи данаїдове, трохи сизифове — із застосуванням великої кількости паклі та масного тавоту. Існували й способи перевірки сумлінности нашої роботи: сержант старанно длубався тоненькою скіпкою, виструганою із сірника, довкола гвинтів колби, між дерев’яним ложем і люфою. Зрештою, завжди можна було знайти якусь мікроскопічну шпарку, яка забруднювала кінчик скіпки, і все доводилося починати знову. Але це не дуже нас злостило. Ми начебто розуміли, що такими є правила цієї гри й що саме на цьому тримається військо.

У другому класі ліцею ми вже ходили на полігон, де стріляли не з «лебелів», а зі справжніх карабінів. Там панувала фронтова атмосфера. До тих стрільб нас готували страшенно довго. Карабінів Мавзера, які були на озброєнні в армії, нам забороняли торкатися майже до останньої миті. А по одному-єдиному бойовому набою видавали вже на бетонних позиціях. І то з такою бухгалтерською обачністю, немов карабін був зброєю гігантського значення і мав вогневу міць, якій ніщо не може протистояти. Наче він був унікальною і претензійною військовою технікою, якою могла похвалитися не кожна армія світу. Ні, я не хочу сказати, що нам щось таке втовкмачували — просто все це довге священнодійство справляло таке враження.

Але, правду кажучи, цьому сприяла сама атмосфера полігону: оті бетонні позиції, потужні «копняки», якими частували карабіни, варто було погано притиснути кольбу до плеча. Жалюгідний спортивний карабін КБ калібру 0,22, з якого ми часом стріляли в гімназії, навіть не надавався до порівняння! Навіть «репетір» Юлька Д. перестав мені імпонувати.

Цікаво, що цілі, для яких був призначений карабін, по суті до нас (принаймні до мене, але, певно, й до інших) не доходили. Хоча мішенями на полігоні були вже не безневинні спортивні «олімпійки» з чорним колом посередині, а досить виразні блідо-зелені людські силуети з касками на голові й білими плямами облич. Утім, це все одно була цілком умовна ціль. Ішлося про те, щоби влучити, а не про те, щоб убити — про вбивство мова не заходила.

Не йшлося про це навіть під час занять із рукопашного бою багнетами, яких я не любив. Зброю зображали довжелезні тички, грубо витесані в формі карабінів, із гострими кінцями, обмотаними паклею й обв’язані шматтям, які стирчали, мов твердуваті ганчір'яні п’ястуки. Вихідна позиція була дуже незграбна — на широко розставлених, дуже низько зігнутих у колінах ногах. Ми билися між собою, розділившись на пари, а часом і з сержантом — великим майстром з фехтування на багнетах. Або штрикали величезних ганчір’яних ляльок, дещо схожих на збільшені кравецькі манекени. Сержант показував нам, куди та як треба колоти. Ми негайно втягували його в дуже анекдотичні розмови про розмаїті види багнетів: польський, плаский, чотиригранний. Увігнавши багнет у ціль, слід було його належним чином прокрутити — аби в простромленому ворогові перемішалися тельбухи.

Наприкінці, але вже виключно теоретично, сержант продемонстрував нам, що можна виробляти звичайною саперною лопаткою. Мовляв, яке це прекрасне знаряддя, коли загатити ним людині в кут