Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Кар’єра) інтерв’ю «Не сподівайтеся позбутися книжок»; якщо вам рік до закінчення бакалаврату чи магістерки — прошу, є майже підручник «Як написати дипломну роботу?». А в нашому випадку, коли йде мова про посібники з теорії та практики письма, книжок маємо аж три: «Примітки на берегах “Імені троянди”» (1983), «Шість прогулянок в уявних лісах» (1994) та «Зізнання молодого романіста» (2010). Перша, яка з’явилася, коли автор трохи оговтався від свого неймовірного успіху, є найстислішим викладом основних фішок письма à la Еко, друга — це шість лекцій про літературу, прочитаних у Гарварді. «Зізнання…» підсумовують погляди Еко на професію письменника («молодий романіст» — це автор так кокетливо називає себе, адже на той час він писав художку лише якихось 30 років). Як і у випадку з Кундерою, чим далі, тим більшає узагальнень. Спробуємо тепер підсумувати найважливіше.

Головна вимога, яку висуває Еко, це витворення цілісного й узгодженого (когерентного — останній вже раз вибач, Джордж) уявного світу, настільки добре продуманого і так яскраво описаного, що читач забуває про його уявність. Щоб написати про середньовічний монастир, треба уявити собі середньовічний монастир. У всіх деталях.

Тому з першим романом було легко. Можна сказати, що Еко готувався написати його все життя. Про що він ще так добре знав, як про Середньовіччя? «Я наче відкрив шафу зі своїми знаннями про той час», — каже наш автор. У «шафі» виявилася, ну, не те щоб ціла Нарнія, але достатньо старих рукописів, хронік, історичних праць, креслення уявних абатств (одне з них уміщене в книжку), статути чернечих орденів, замальовки персонажів — усе, що Еко збирав та готував наперед, навіть не знаючи, як його потім використає. Якщо дія в «Острові напередодні» переважно відбувається на кораблі, Еко креслить собі корабель і починає заселяти його речами, постатями та епізодами.

Уявний світ повинен бути переконливим. Тобто читач має собі зрозуміти, що цим світом керує певна внутрішня логіка, навіть якщо він усуціль фантастичний. Для цього автор повинен знати свій світ значно краще за читача: він починає мешкати у вигаданій системі координат набагато раніше, для нього не становлять таємниці численні закапелки та особливості топографії і своїх персонажів він також уявляє значно краще, ніж дає побачити їх читачеві.

Звідси, принаймні, дві рекомендації Еко. Перша зводиться до постійного, чи хоча б тимчасового, перебування автора у власному уявному світі, задовго до того, як він сяде писати. Ну, там треба буквально пожити! Поміж іншим, Еко свого часу прийняв запрошення викладати у бразильському університеті, щоб мати надалі уявлення про тропічні країни та південні моря. Цей досвід він потім використає в «Острові напередодні», а саме перебування там (і роман із пристрасною Ампаро) опише у біографічному «Маятнику Фуко».

Автор може й навіть повинен наперед продумувати й прописувати окремі епізоди, робити графічні чи словесні замальовки (пам’ятаємо, що бабця Агата радила подібне). Але от друге, що Еко вважає потрібним, — це описати потім значно менше, ніж було продумано та уявлено. При цьому йде мова не про «замовчуваний факт» Льйоси, а просто про коротшу експозицію: автор бачить значно більше свого вигаданого світу, ніж збирається показати читачеві. Він постійно уявляє, вигадує все нові й нові деталі, щоб досконало знати той світ. Тоді від нього ніколи не вислизне логіка, за якою все повинно там розвиватися.

Дотично цей підхід дасть змогу породити жвавіших та життєподібніших персонажів. Ну, зрозуміло: якщо ти кожного дня уявляєш собі ситуації, у які вони потрапляють, у певному сенсі спілкуєшся з ними й за них, вигадуючи їм діалоги, розмірковуєш про їх звички та психіку, то вони стають тобі майже друзями, а до друга й повага інша, і писати про нього — саме задоволення.

Отже, професор-медієвіст Умберто Еко так довго «жив» у Середньовіччі й так багато про нього знав, що коли вирішив написати роман, давно знайомі персонажі просто почали пересуватися у не менш давно обжитих інтер’єрах. Еко досконало вивчив Середньовіччя і показав його нам.

Тут цікаво ще інше: звідки ми взагалі знаємо про Середньовіччя? Зі шкільних підручників історії, які написані як явно схематичні та спрощені адаптації для середнього шкільного віку? Ну, звісно, якщо ми читали монографії Жака Ле Гоффа, Жоржа Дюбі, Фердинанда Зайбта чи Ернеста Роберта Курціуса, то ціни нам нема й ми самі кому хочеш можемо прочитати лекцію на цю тему. Але правда (і вона лячна й кумедна одночасно) полягає в тому, що насправді ми всі, переважна більшість, знаємо історію з художньої літератури (або з її кіноадаптацій). Не справжні події у середньовічній Шотландії, а «Айвенго» Вальтера Скотта, не українсько-османські взаємини XVI сторіччя, а «Роксолану» Павла Загребельного (а, може, навіть «Роксоляну» Осипа Назарука), не американську війну Півночі та Півдня, а… «Звіяні вітром» Марґарет Мітчелл. Ну й, звісно, підступний кардинал (можна навіть імені не називати) — це образ, сформований явно не працями Фернана Броделя. Американський дослідник Гейден Вайт називає таке опосередковане художньою літературою знання «метаісторією». Так от, Умберто Еко — це просто майстер метаісторії. Будьмо певні, він ніде не говорить неправди, не йде проти фактів, але його історія перетворена силою художньої уяви. Пронизана уявою настільки, що ми починаємо думати: швидше за все — так і було! Й жодні монографії потім не переконають нас, що було інакше.

Словом, перша й центральна рекомендація Умберто Еко, про яку я так довго говорю, буде спільною для авторів історичних романів, трилерів, фентезі, мелодрам та навіть реалістичних побутових романів. Читач повинен бачити цілісний художній світ та розуміти його логіку (це дасть йому можливість непобачене доуявляти самому). Автор має йому такий світ показати, а для цього доведеться трохи там пожити, хоч між гоблінами, хоч у середньовічному монастирі.

Що сказати собі? Що сказати читачеві?

Праці Умберто Еко надзвичайно мотивують. Коли перечитуєш «Як написати дипломну роботу?», то так і кортить що-небудь перезахистити заново. Ну й, зрозуміло, «Зізнання молодого романіста» просто навертає до розробки уявних світів або хоча б їх невеликих ділянок. Еко взагалі знає, що сказати авторам-початківцям і як їх надихнути (це схоже, повірте, на тренування якогось літературного спецназу, який через кожні кілька сторінок вигукує «ми сильні!», «ми кращі!», «ми всіх порвемо!», «ми напишемо шедеври!» і т. п.) Дуже мотивує, навіть якщо ви взагалі не думали писати.

Просто він обіцяє безконтрольну владу. У житті ми такої не матимемо. Ніколи. Може, хочете бути