Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

дерева до лабіринту: історичні студії про знак та інтерпретацію» (2007). За-гальномистецькі закономірності, які склали основу «Відсутньої структури» (там багато про зображальні мистецтва, архітектуру й навіть рекламу), пізніше будуть розглянуті в «Історії краси» (2004) та «Історії потворності» (2007). Окремі аспекти перекладу як культурного перекодування, що можемо простежити в тій же «Відсутній структурі», згодом стануть об’єктами окремих досліджень «Проби перекладу» (2000) та «Миша чи щур? Переклад як переговори» (2003). Багаторічна наукова діяльність спонукала Еко постійно писати тексти різного типу складності й не менш регулярно читати (він ще й затятий любитель книг — домашня бібліотека професора нараховувала більш як 45.000 книжок і навіть інкунабул). Словом, Еко дуже добре знався на літературі загалом і коли вирішив написати щось художнє, то в нього вийшло.

Певна річ, азартний італієць зразу поставив собі за мету створити бестселер. Публіку треба розважити і бажано — чимось новим. А що Еко, читаючи про середньовічні монастирі та давні рукописи, давно хотів бодай літературно «вбити монаха», то розважати вирішив детективами.

Відтак, вийшов постмодерний текст. (Насправді з цими термінами все просто: модерністи прагнуть нового й серйозно експериментують, як Кафка і Джойс, а постмодерністи, оскільки прийшли пізніше й вже втомлені метаннями попередньої епохи, скептично знизують плечами на все, що оголошує себе новим, експериментальним та серйозним). Постмодерність Еко та подібних йому авторів останньої третини ХХ сторіччя (британців Джона Фаулза, Єна Мак’юена, Джуліана Барнса та Девіда Лоджа, ірано-британки Доріс Лессінґ, американців Джона Барта і Томаса Пінчона, француза Мішеля Уельбека, австрійки Ельфріде Єлінек, серба Милорада Павича і т. д.) проявляється у змішуванні раніш незмішуваного. Автор-модерніст не матиме часу розважати читача простуватими, як на його погляд, детективними чи мелодраматичними сюжетами. Йому йде мова про пошук нового, зокрема у розумінні ролі та місця людини, — ми багато читали про це в Кундери та Льйоси (їхні тексти балансують на межі, проте її не переходять, залишаючись переважно серйозними).

Еко й інші постмодерністи вже знають, що розважати треба — звідси детектив. А паралельно можна розказати й щось складніше, щось повчальне, наприклад. І це навіть не якась особлива програма — навчати розважаючи — не таємна змова інтелектуалів, просто університетський професор Умберто Еко не може розказати історію тими словами, якими її розповідатиме натхненний молодий автор із невеликим багажем читання. Ось що таке постмодерний твір: це коли хтось пише мелодраму, прочитавши сто мелодрам. У нього ж усі ходи записані!

Словом, детектив у Еко вийшов дво-, три- чи n-рівневим, де при бажанні можна заглиблюватися і заглиблюватися, відчитуючи нові та додаткові сенси, помічаючи паралелі з іншими літературними текстами, авторами тощо. Через свою багатошаровість «Ім’я троянди» рвонуло в культурному просторі, як касетна бомба. Спершу вибухнула зовнішня детективна оболонка: а-а! убивства в монастирі! у середньовічному! багато! У літні сезони 1980-1981 років роман Еко читали на всіх італійських пляжах від Сан-Ремо до Ріміні. Це була та популярність, якої він хотів.

Далі почали одна по одній детонувати закладені автором паралелі зі сюжетами Конан Дойла, Хорхе Луїса Борхеса, низки середньовічних авторів та хроністів. Зараз Еко вже не читають на пляжах — він повернувся в університети, де й надалі буде популярним. Там дошукуються глибших значень його текстів і не стомляться це робити. Отак, двобічно й двосічно, спрацьовував кожен його наступний роман (ну, ок, крім останнього).

Художніх книг в Умберто Еко шість плюс одна, оскільки останній роман «Номер нуль» є, фактично, ранньою заготовкою до «Маятника Фуко», що з’явився ще в 1988 році. «Номер нуль» автора впросили видати у 2015-му, вже після того, як він оголосив, що закінчив літературну кар’єру. «Номер нуль» та «Маятник Фуко» є романами, де дія відбувається в Італії часів молодості Еко (також із флеш-беками у його дитинство). Сучасності стосується і «Таємне полум’я цариці Лоани» (2004); ці романи містять значний елемент автобіографізму та цікаві ще й із цієї точки зору.

Натомість відомим Еко зробили його історичні детективи, яких у нього чотири. Найсильнішими, як видається мені, є обидва романи про Середньовіччя — «Ім’я троянди» (1980) та «Бавдоліно» (2000). В обох, як і належить історичному роману, є доволі добре пропрацьоване матеріальне тло епохи, жваві й цікаві персонажі, динамічний авантюрний сюжет, а також кілометри натяків на інші сюжети та постаті й, само собою, авторська іронія, іноді назагал непомітна.

«Бавдоліно», наприклад, це така собі історія роботи передвиборчого штабу імператора Фрідріха Барбаросси, де головну роль відіграє спершу хлопчик, а потім юнак Бавдоліно. Він має цікаву особливість — що не скаже, тому всі вірять. Отакий собі ідеальний піар-менеджер. Сам персонаж, як це зазвичай трапляється у постмодерних текстах, збудований на основі іншого, давнішого. Італійський Пінокіо (у нас відома його карикатура — Буратіно) також інтенсивно вигадує, щоправда, при цьому має проблему — коли бреше, у нього починає рости ніс. Бавдоліно такої проблеми не має: упродовж роману він вигадує купу легенд та історій, які сприяють росту авторитету його імператора. В іронічній перспективі Еко виходить, що цей талановитий рекламіст придумує та запускає в ротацію мало не всі важливі сюжети Середньовіччя. Просто мрія літератора: всі його вигадки стають реальністю!

Не менш цікавими й оригінально закроєними є два інші історичні романи Еко. «Острів напередодні» (1994) переносить нас у барокове XVII сторіччя, але при цьому є переробкою сюжету про Робінзона Крузо. «Празький цвинтар» (2010) стилізовано під авантюрний роман про ХІХ сторіччя й маємо, відповідно, безліч відсилань до Олександра Дюма та інших авторів пригодницьких книжок. Усі без винятку романи Умберто Еко можна також назвати політичними: навіть у його середньовічних детективах прочуваємо паралелі з тим, що в медіа називають «викликами сучасності». Еко писав сюжетно легкі та інтелектуально важкі романи. І читати їх теж можна по-різному.

Умберто Еко багато встиг. Його художні твори читатимуть наступних 100 років (або й далі), а праці з літературознавства, семіотики, середньовічної філософії надовго залишатимуться впливовими. В останні роки черга на фаховий семінар професора в Болонському університеті була розписана на кілька семестрів наперед. Він, як і Кундера чи Льйоса, намагався брати активну участь у політичному житті своєї країни, проте найбільших успіхів досягнув як людина книги. Тоді що він нам порадить?

Наша (літературна) справа

Відкрийте шафу і придумайте світ

Як добрий університетський професор Умберто Еко звик до кожної справи підходити ґрунтовно. Якщо у вас є сумніви щодо цінності літературної сфери, почитайте його (та Жана-Клода