Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 48
Перейти на сторінку:
тепер зустрічалася з Дієґо. Мені стало бридко, що дівчата отак запросто обмінюються женихами, але так воно і є. Я замислився, пригадав дещо. І тоді відчув біль, той поцілунок набув для мене іншого змісту. Про Отого-не-пригадую-як-його-звати мені відомо три речі: йому більше двадцяти років, він покинув школу після того, як його двічі залишали в одному класі. Він задерикуватий, завжди в перших рядах, коли випадає нагода помахати кулаками. Збирається до Афганістану в лавах військової місії, тому що не знає, чим зайнятись у житті, а тепер, вдаючи з себе героя, подався у добровольці. Повірити не можу, що така дівчина, як Сара, зустрічається з цим йолопом.

За нашим столиком розмова перейшла на дівчат, на різні цікаві випадки, що відбувалися з одним чи іншим під час шкільних екскурсій. Я інколи вставляв слово-два до загальної розмови, в основному щоб висловити своє здивування і підтримати загальний настрій: не може бути, неправда, та ти що.

Коли я знову глянув у бік Сари, то помітив, що хлопець у касці поклав їй руку на стегно. Їхні друзі, які сиділи по другий бік столика, цього не бачили. Рука рухалася вгору-вниз по стегну, на мить зупинялася, щоб придавити мускул, потім рухалася вниз до колінного суглоба. Та сама рука час від часу піднімалася, щоб обхопити кухоль із крижаним пивом. Коли знову поверталася до стегна і торкалася шкіри, я помічав, як обличчям Сари пробігала хвиля тремтіння, швидка й інстинктивна.

За моїм столиком тим часом вели розмову про дівчину, яку під час шкільної екскурсії до Праги привели до готелю напівживою від випитої горілки, практично в стані алкогольної коми. Її однокласники подбали про те, щоб учителі ні про що не дізнались, адже тоді їхнім розвагам настав би кінець. Хтось кинув клич: When in trouble, do big[37]. Із одного номера швиденько покликали другу дівчину — бісексуалку, яка теж ледве трималася на ногах від випивки й трави. Обидві були такі товсті й негарні, що ніхто з хлопців не захотів скористатися нагодою. «Ніж із такими, краще вже комусь із вас вставити», — прокоментував оповідач. Назбиравши цікавих по сусідніх номерах, п’яну дівчину поклали на ліжко з широко розставленими ногами. Бісексуалці сказали, що може розважатись як забажає (help yourself). Після цих слів оповідач вийняв із гаманця затерту фотографію. Слайдове фото, якщо по правді, дуже нечітке й розмите, на якому, втім, можна було розгледіти голову з синім волоссям, що ховалася між білими товстими ногами дівчини, яка, здавалося, міцно спала.

Я передав фото сусідові зліва, а сам знову глянув у бік Сариного столика. Пиво у типа закінчилося, рука тепер стискала стегно з більшим запалом. Усі реготали, Сара сміялася, мої друзі іржали, і я сам теж іржав, захмелілий, розгарячілий.

Сара розвела стегна. Рука впіймала сигнал і пірнула між ними, в темряву. Більше я нічого не бачив. Сара щось сказала йому на вухо, але той і далі повільно рухав рукою між її стегнами. Вона взяла келих (складний коктейль, приправлений тропічними фруктами) і відкинулася на спинку дивана. Мені вона здавалася прекрасною, я б хотів її сфотографувати в ту мить і завжди носити із собою її фото.

Поки Сара попивала через трубочку коктейль, він продовжував її торкати, а сам тим часом розмовляв із друзями, наче й не було нічого. Ніхто не помічав того, що відбувалося: ні їхні друзі, ні мої друзі, ні офіціантки, ні відвідувачі пабу. Я розхвилювався. Мене бентежила не стільки сама вистава, скільки те, що я відчував, спостерігаючи за нею. Куди поділися біль та обурення? Від нормальних емоцій не залишилося ані сліду. Замість них на мене накотило щось таке, чому важко було дати визначення. Правильною назвою було б чисте збудження. Якщо вже казати по правді, в мене ще ніколи не було такого фізичного збудження. Ніколи в житті, навіть під час перегляду найбридкішого порно.

Тиск у штанях став нестримним. Поглянувши на Сару (її обличчя ховалося від мене за півкільцями ананасів), я побачив у її очах напруження, яке змусило її відкинути назад голову, що було явною ознакою збудження.

— Вибачте, — сказав я друзям і, прикриваючи матню келихом, рвонув до туалету. Кінчив майже відразу, просто в брудний унітаз.

Коли я повернувся, їх обох уже не було.

**

Уранці я завжди прокидаюся другим. Вейн іде з дому рано, йому треба до крамниці, а коли в нас ночує Рамона, то він везе її із собою з начищеними зубами, саджає за комп’ютер у себе в кабінеті, а в обід відвозить до матері. Верба з мамою прокидаються пізніше, після дев’ятої.

Мені подобається снідати в садку, коли ще прохолодно. Якщо немає серпанку, то добре видно Апуанські Альпи. Інколи я їх фотографую і надсилаю фото таткові. Додаю стрілки за допомогою Paint: оце яка вершина? А оце?

Сьогодні сталося незвичайне. Я пив чай, коли відчув, що за мною хтось підглядає. Підвів погляд і побачив птаха, який уважно спостерігав за мною: сорока. Я відразу її впізнав, бо через хвилину вона перелетіла на траву, і я побачив, що в неї довгий хвіст і характерне чорно-біле оперення.

Сорока скоса поглядала на мене, стрибала неподалік від столу і відлітала, швидко змахуючи крилами.

На мені не було нічого блискучого. Тоді я вирішив, що її приваблює чайна ложечка, але я сидів у тіні, а тому навряд чи саме ложечка була причиною її інтересу.

Сорока здавалася мені або дуже сміливою, або необережною. Побоювалась, але не втікала, схиляла голівку набік і позирала на мене чорним оченятком. Коли переконалася, що я поводжуся спокійно, підскочила, злетіла і сіла на спинку пластикового стільця навпроти мене.

У цій атмосфері було щось чарівне, і мені не соромно це визнавати. Якби сорока в ту мить мені сказала «Чао, як справи?», я сприйняв би це як найнормальнішу річ у світі.

Та замість цього вона застрекотіла. Її лапки ковзали по пластику, здавалося, що вона не в змозі зберегти рівновагу, а тому переступала раз-по-раз і розгортала крила, щоб утриматися. Коли їй це вдавалося, вона уважно вдивлялась у мене своїм чорним оком. Я почувався зачарованим, але не боявся, мене огорнуло відчуття неперевершеної гармонії.

Я розім’яв сухарик і склав крихти на краєчку столу під невпинним наглядом чорного ока. Але сороку моє пригощання, здавалося, не зацікавило. Я взяв крихти в жменю і простягнув їй на долоні. Тоді сорока знову застрекотала і замахала крилами.

— Заспокойся, ніяких більше крихт.

Цього разу я уважно стежив за

1 ... 36 37 38 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"