Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 48
Перейти на сторінку:
тембром свого голосу, розмовляв з нею природним тоном.

Несподівано вона знялась і полетіла геть. На поріг вийшла мама у своїй рожевій нічній сорочці. Я міг покляс­тися, що відтоді, як я прокинувся о пів на дев’яту, минуло не більше трьох хвилин. А насправді вже було чверть на десяту.

Після обіду трапилася ще одна дивна річ: подзвонили по телефону, питали мене. Виявилося, що телефонували з комітету невеликого літературного конкурсу, про який мені кілька місяців тому розповів наш викладач італійської, і я навіть надіслав їм своє оповідання. Мені повідомили, що я отримав другу премію і мій твір надрукують у збірнику.

Я на таке навіть не сподівався, адже те оповідання під назвою «Ображай мене» доволі химерне. Йдеться про бездоганного професора-викладача і за сумісництвом судового лікаря, якому одного дня доводиться провести розтин тіла дуже вродливої і дуже відомої моделі, котра, як вважають, наклала на себе руки. Він ніяк не наважується розрізати тіло хірургічними інструментами, йому не вистачає мужності зруйнувати всю ту красу, занурити руки в нутрощі, у шлунок. Попри таку неймовірну збентеженість, він мусить визнати, що по вуха закоханий у те бездоганне тіло. Переборюючи в душі цілу низку своїх внутрішніх блоків (релігійних, етичних, професійних), він вирішує: якщо не хоче з’їхати з глузду, то мусить зайнятися з нею коханням. Потім сфальсифікує результати розтину, зробить кілька поверхневих надрізів і затим їх зашиє. На цьому місці в оповіданні професор наважується діяти, але щоразу в останню мить хтось або щось йому заважає: медсестри, санітари, колеги, діти, які телефонують йому на мобільний. Нарешті настає підходящий момент, ось він голий лягає на неї, наближає губи до її губів, знає, що назад дороги немає. І тут труп йому шепоче: «Мерзотник!» Професор скрикує з переляку. На крик до кімнати збігаються санітари й колеги з сусідніх відділень, які вибивають двері і ловлять лікаря на гарячому. Насправді труп нічого не казав, а те, що бідолашний професор сприйняв за образу (це стає зрозумілим лише наприкінці, коли з трупа виривається голосний звук), — було фізіологічною відрижкою, звичайним явищем у перші години після смерті, коли у шлунку трупа накопичуються спричинені розкладом гази.

Оце і все. Але мені присудили друге місце. Можливо, мама має рацію, а я, як завжди, занадто суворий до неї: дива існують, принаймні у певні дні.

**

Сьогодні вранці вершини Апуанських Альп покриті ковдрою з чорних хмар. У повітрі вже відчувається запах грози. Розвішена білизна (мої футболки, одяг Верби, Вейнові труси) звиваються на вітрі, як підлітки на дискотеці. Хоча білизна ще мокра, мама все одно все знімає, бо боїться, що вітер позриває і порозкидає речі по живій огорожі, як уже траплялося в минулому. Просить Рамону допомогти, я сиджу в хаті, а Верба закінчує снідати. Я розповідаю йому про ці сторінки, які пишу і ще напишу. У багатьох аспектах Верба — ще той придурок, але щодо моєї творчості він якось завжди проявляв певну чуйність. Щоб переконати його послухати написане, жартома обіцяю, що як тільки стану шалено відомим і напишу перший бестселер, із перших зароблених грошей куплю йому будинок у Маріна-ді-Маса.

Рамона тимчасово живе у нас, оскільки її мати разом зі своїм новим чоловіком поїхала на цілий тиждень у відпустку. А Дієґо про таке навіть слухати не захотів і залишився вдома сам, пообіцяв тільки, що кілька разів прийде до нас вечеряти.

Якось дивно бачити у себе вдома дівчину, яка вільно ходить по хаті й по двору в самій майці й шортах із дитячим малюнком. Іще дивніше розпізнавати у її рисах схожість із Вейном, ловити його вираз обличчя, підмічати натяк на таку саму зморшку, що тягнеться від носа до куточка ока. От тільки у Вейна вона з’являється від цигарки в зубах, а в неї — від затиснутого між губами олівця.

Коли до початку грози вже залишилося зовсім мало часу, мама розхвилювалася і разом із тим злякалася. Ближче до одинадцятої вона вдяглася, підфарбувалася і поїхала з дому, сказавши, що їй треба в супермаркет. Зазвичай тижневі закупи ми робимо щоп’ятниці, але наближення грози посилило притаманну їй внутрішню тривогу. А що, коли гроза порозмиває дороги і нам доведеться сидіти без яєць, без молока й борошна?

Я лягаю на диван і починаю читати нову книжку, намагаюся поринути у сумний світ «Пізнання болю»[38]. Насторожуюся і підводжуся на подушках, щойно натикаюся на вислів «Провінційний інститут нічної охорони». Опис тих охоронців викликає у мене неспокій, точнісінько такий, як від думки про «Преторіанців». На мить я навіть починаю думати, що то вони утнули крадіжку.

Коли я встаю, щоб сходити в туалет, то зупиняюся вже на сороковій сторінці. Йду до туалету нагорі, тому що хочу перевірити свій телефон, бо забув поставити його на ніч на зарядку. Піднімаюся й чую, як збігає вода в душі. Коли звертаю в коридор, бачу прямо біля дверей непорушний силует Верби.

Підходжу нечутно ближче, босий. Аж упритул. Верба прилип оком до замкової щілини, підглядає за Рамоною. Даю йому носаком під зад.

— Що ти в дідька робиш? — шепочу.

Верба різко розвертається від несподіванки. Інстинктивно прикладає пальця до рота, просить не видавати його. Побачивши, що я мовчу й розважливо не здіймаю крик, посміхається, показує мені на замкову щілину, запрошуючи стати його спільником.

Рамоні п’ятнадцять років, майже шістнадцять. Розумію, відчуваю, знаю, що у цій братській змові є щось погане. Але готовність, із якою Верба порушує правила, змушує мене почуватися безневинним. Через кілька днів я також стану повнолітнім, а тому маю намір отримати задоволення від останніх днів своєї недоторканості. Ще мить вагань, нарешті я й собі посміхаюся, нахиляюся до замкової щілини, згадую, що Рамона — донька Вейна і що це принаймні хоч якась капость, яку ми з Вербою можемо йому зробити.

Видно не дуже добре, тому що більшу частину отвору займає ключ. Але доведеться нам задовольнитися й таким. Оглядаємо ванну, бачимо наш банний рушник, біде, кинуту на кришку ватера майку (труси, напевно, сховані під нею). Рамона стоїть до дверей спиною і ретельно намилює собі під лівою пахвою. Ми й не думали, що в неї голої може бути такий великий зад. У тих штаниках із ведмедиками вона здається значно худорлявішою, більш дівчинкою. Рамона поволі розвертається навколо власної осі. Переходить до миття другої пахви, тре її рукою. Ось вона нарешті повністю повертається, і — отакої! — ми бачимо, що внизу між ногами у неї немає волосся. Ми аж роти пороззявляли, адже таке

1 ... 37 38 39 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"