Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

існувало нічого святого, хитрожопим базікалом, розумним, аж надто розумним, і водночас кумедним, значно розвиненішим та тоншим мислителем, аніж був на той час Фергюсон. Тому спілкуватися з ним було величезною насолодою, якщо ви були його товаришем (а Фергюсон вже встиг ним стати – однозначно), але Ной мешкав зі своєю матір’ю і бачився зі своїм батьком лише тридцять вісім разів на рік, а коли вони бачилися, то Ной постійно випробовував батьків терпець, що, на думку Фергюсона, було зовсім не дивно, бо дядько Дон фактично кинув його у віці п’яти з половиною років. У Фергюсона виникла до Ноя велика прихильність, але він знав також, що його названий брат міг бути незносним, розбишакуватим і дратівливим створінням, тому його симпатія в певному сенсі розподілялася поміж батьком та сином, і в тій симпатії було почуття солідарності з покинутим хлопцем і водночас співчуття до його зневаженого батька, а невдовзі Фергюсон збагнув, що дядько Дон хотів, щоби він приходив на його зустрічі з Ноєм і був буфером між ними, таким собі модератором, відволікаючим фактором. Тому вони їздили втрьох до стадіону «Еббетс-Філд» дивитися матчі «Доджерів» проти «Філліз», їздили втрьох до Музею Природничої історії подивитися на кістки динозаврів, їздили втрьох на подвійні сеанси фільмів з участю братів Марксів у кінотеатрі повторного показу біля Карнегі-холу, і Ной завжди починав день низкою злостивих жартів, заїдаючись до свого батька через те, що той витягнув його до Брукліну, бо до чогось іншого батьки додуматися неспроможні, еге ж? Вони зазвичай заштовхують своїх хлопців до душних вагонів метро і возять їх на бейсбольні ігри, навіть якщо батькам той бейсбол по барабану, або таке: Бачиш он того печерного чоловіка в діорамі, татку? Ви з ним, часом, не брати? Або: Брати Маркс – вони, часом, не наші родичі? Може, мені написати Гручо Марксу й спитати, чи не є він моїм справжнім батьком? Правда ж полягала в тім, що Ной любив бейсбол, і попри свою жалюгідну нездатність грати в нього він знав найдрібніші подробиці про кожного «Доджера» і носив в нагрудній кишені автограф Джекі Робінсона (подарований батьком). Правда полягала в тім, що Ной страшенно цікавився кожною вітриною в Музеї природничої історії, і дуже неохоче покидав приміщення, коли батько казав йому, що вже час іти. Правда полягала в тім, що Ной сміявся до упаду з «Качиного супу» та «Марної праці» і завжди виходив з кінотеатру, вигукуючи: «Оце так сімейка! Карл Маркс! Гручо Маркс! Ной Маркс! Маркси правлять світом!»

І під час усіх цих буревіїв та конфронтацій, цих раптових затишшів та вибухів маніакальної веселості, цих нападів сміху та агресії, що зміняли один одного, батько Ноя зберігав дивовижний і незмінний спокій, ніколи не відповідав на образи з боку свого сина, не реагував на його провокації і мовчки зносив кожен наскок, допоки вітер знову не міняв напрямок. Незбагненна, безпрецедентна форма батьківської поведінки, думав собі Фергюсон, скоріше вона зумовлена не здатністю контролювати власні емоції, а бажанням дозволяти своєму сину карати батька за його провину, прагненням за допомогою цих бичувань спокутувати свої гріхи. Якою ж химерною парою вони були – травмований хлопець, що клявся в любові з кожним проявом ворожості до свого батька, і травмований батько, який виражав свою любов тим, що відмовлявся давати сину запотиличники і натомість дозволяв йому шпетити його! Втім, коли води бути тихими, коли боротьба тимчасово затихала, і батько з сином дрейфували разом у своєму човні, був один примітний факт, який Фергюсон не проминув підмітити: дядько Дон розмовляв з Ноєм як з дорослим. Жодної поблажливості, жодних батьківських поплескувань по спині, жодної нотації. Коли хлопець говорив, батько його слухав. Коли хлопець ставив запитання, батько відповідав йому як колезі, і Фергюсон, слухаючи їхню розмову, не міг не відчувати заздрості, бо жодного разу його батько з ним так не говорив – з такою повагою, такою цікавістю, таким виразом задоволення на своєму обличчі. І Фергюсон дійшов висновку, що, загалом, дядько Дон був хорошим батьком, можливо, не без недоліків, і, може, навіть батьком-невдахою, але все одно хорошим батьком. А кузен Ной був найкращим другом, навіть попри те, що часами він бував трохи несповна розуму.

Якось в понеділок вранці в середині червня мати поінформувала Фергюсона, що наприкінці літа вони переберуться до нового будинку. Вони з батьком відхватять його наступного тижня, а коли Фергюсон поцікавився, що таке «відхватити», то вона пояснила йому, що на жаргоні агентів з нерухомості це означає «придбати», себто, коли вони сплатять гроші й підпишуть папери, будинок стане їхнім. Це повідомлення стало неприємністю вже саме по собі, але потім матір сказала те, що вразило Фергюсона як вкрай обурливе й неправильне. «Нам пощастило», продовжила вона, «знайти також покупця на старий будинок». Старий будинок! Про що вона каже? Зараз в тому «старому» будинку вони сиділи за сніданком, і допоки вони не зберуть свої речі й не переберуться на протилежний бік міста, вона не має права говорити про нього в минулому часі.

«Чому ти такий похмурий, Арчі?», спитала матір. «Це ж добра новина, а не погана. У тебе такий вигляд, неначе тебе на війну відправляють».

Він не міг сказати їй про своє сподівання, що «старий» будинок ніхто не купить, що він нікому не знадобиться, бо всі побачать, що Фергюсонам він підходив краще, аніж будь-яким іншим людям, і що коли матері з батьком не вдасться продати цей будинок, то вони не зможуть купити новий і тому змушені будуть залишитися там, де були. Він не міг сказати їй про це, бо матір була така рада, вона вже давно так не раділа, а в світі мало є кращого, ніж бачити свою матір щасливою. Однак його остання надія рухнула, і все це сталося поза його спиною. Покупець! Хто ж ця невідома особа і звідки вона взялася? Ніхто з Фергюсоном ні про що не радився, допоки це не сталося, всі питання завжди вирішувалися поза його спиною, і він в цьому процесі права голосу не мав. А Фергюсон хотів мати право голосу! Йому набридло бути дитиною, набридло, що ним помикають і вказують, що робити. Америка начебто демократична країна, але він жив у диктатурі, і йому це осточортіло до краю. До краю.

– Коли це сталося? – спитався він.

– Вчора, відповіла матір. – Коли ви їздили з дядьком Доном та Ноєм до Нью-Йорку. Така цікава історія вийшла!

– Як так?

– Пам’ятаєш містера Шнайдермана, фотографа, у якого я працювала в молодості?

Фергюсон кивнув. Звісно,