Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

він пам’ятав містера Шнайдермана, отого сварливого старигана з сивою козлячою борідкою, який приїздив до них раз на рік пообідати. Він шумно сьорбав суп і одного разу пукнув за столом, навіть сам цього не помітивши.

– Так от, – продовжила матір. – У містера Шнайдермана є двоє дорослих синів, Даніель та Гілберт, вони приблизно одного віку з твоїм батьком, а вчора Даніель з дружиною приїздили до нас у гості, і здогадайся, що сталося?

– Можеш мені не розповідати.

– Так дивно, еге ж?

– Мабуть.

– У них є двоє дітей, тринадцятирічний хлопчик та дев’ятирічна дівчинка, Емі, найчарівніша з усіх дівчаток, яких мені доводилося бачити. Справжня красуня, Арчі.

– Я за неї страшенно радий.

– Та годі тобі, буркотуне! До речі, а як ти відреагуєш на те, що вона зрештою може оселитися у твоїй кімнаті? Невже тобі байдуже?

– Байдуже, бо то вже буде її кімната, а не моя.

Шкільний рік завершився, і наступних вихідних Фергюсона відіслали до тентового табору в штаті Нью-Йорк. Фергюсон вперше в житті поїхав з дому, але поїхав він без страху й каяття, бо разом з ним був Ной. А оскільки вдома йому було нудно, йому осточортіло слухати всі ці розмови про старий будинок та дівчинку-красуню, яка силоміць відбере у нього його кімнату, то два місяці на природі мали підняти йому настрій і усунути виниклі ускладнення. Табір «Парадиз» був розташований в північно-східному квадранті округу Колумбія, неподалік кордону з Массачусетсом ті підніжжям Беркширів, і батьки відправили його туди тому, що якась подруга Ненсі Соломон вже багато років посилала туди своїх дітей і про той табір у неї склалися найкращі враження. Коли Фергюсон погодився, то його матір поговорила зі своєю сестрою, та поговорила зі своїм чоловіком – і до нього таким чином приєднався Ной. Фергюсон зі своїм названим братом виїхали з Центрального вокзалу в складі великої групи туристів, яка складала близько двохсот хлопців та дівчат віком від семи до п’ятнадцяти років, і за пару хвилин до того, як вони сіли у вагон, дядько Дон відвів Фергюсона убік і попрохав пильнувати Ноя, щоби він не вскочив у халепу і щоби до нього не чіплялися інші хлопці, і через те, що дядько Дон так довіряв йому (а отже, вбачав у ньому людину сильну й надійну), Фергюсон пообіцяв дядьку Дону, що зробить все належне для захисту Ноя.

На щастя, табір «Парадиз» не був закладом з жорсткими умовами, і невдовзі Фергюсон збагнув, що може дещо послабити свій контроль. Дисципліна в таборі була досить млявою, і, на відміну від таборів бойскаутів і релігійних таборів, метою яких було виховання в молоді твердості характеру, керівництво табору «Парадиз» мало на думці мету менш величну і просто намагалося зробити життя відпочивальників максимально приємним. В перші дні свого перебування там Фергюсон, пристосовуючись до нових умов, зробив декілька цікавих відкриттів, серед яких був той факт, що він був єдиним хлопцем з їхньої групи, який мешкав у передмісті. Всі решта були з Нью-Йорку, тому його оточувало багацько міської малечі, яка зросла в таких районах, як Флетбуш, Мідвуд, Боро-Парк, Вашингтон-Гайтс, Форест-Гілз, та Гранд-Конкорс. Хлопці з Брукліна, хлопці з Манхеттена, хлопці з Квінсу, хлопці з Бронксу, сини представників середнього класу, нижчого середнього класу – вчителів, бухгалтерів, державних службовців, барменів та комівояжерів. До тих пір Фергюсон вважав, що приватні літні табори були призначені винятково для дітей багатих банкірів та адвокатів, але виявилося, що він помилявся, а згодом, у міру того, як минали дні і він вивчав імена й прізвища хлопців та дівчат, він дізнався, що всі у тому таборі були євреями – від подружжя власників (Ірвінга та Едни Кац), директора (Джека Фельдмана) та його заступника з помічником, які мешкали у власному будиночку (Гарві Рабиновича та Боба Грінберга), і до кожного з отих двохсот двадцяти чотирьох туристів, які приїхали в той табір на літо. Та державна школа, до якої він ходив у Мейплвуді, була залюднена сумішшю протестантів, католиків та євреїв, але тепер довкола нього були одні лише євреї, і вперше у своєму житті Фергюсон опинився вкинутим в етнічний анклав, свого роду гетто, але цього разу це було гетто на свіжому повітрі, серед дерев, трави та пташок, які пурхали в синьому небі над головою, тож після того, як він всотав у себе новизну ситуації, вона перестала мати для нього будь-яке значення.

Найбільше ж значення мало для нього те, що він проводив свої дні, займаючись приємними видами діяльності, і не лише тими, які він вже знав, наприклад, бейсбол, плавання та пінг-понг, але й цілим асортиментом новацій, серед яких були стрільба з лука, волейбол, перетягування канату, веслування, стрибки в довжину з місця, але найдивовижнішим з усіх було оте пречудесне відчуття, яке давало йому веслування на каное. Фергюсон був струнким атлетичним хлопцем, якого природно вабило до цих видів спорту, але позитивний аспект табору «Парадиз» полягав саме в тім, що відпочивальники мали змогу вибирати собі вид діяльності, і ті з них, хто не мав схильності до спорту, могли спробувати себе в живопису, гончарстві, музиці і театрі, а не в жорсткому протистоянні з битами та м’ячами. Єдиним обов’язковим видом було плавання, два тридцятихвилинних запливи щоденно, один перед обідом, а другий перед вечерею, але охолонути у воді подобалося всім, а якщо хтось не був вправним плавцем, то мав змогу похлюпатися на мілкому кінці озера. Тому коли Фергюсон грав у софтбол на одному боці табору, Ной займався живописом на протилежному боці, а коли Фергюсон полинув по воді у своєму улюбленому каное, Ной проводив репетицію вистави. Протягом першого тижня низькорослий дивакуватий Ной тулився до Фергюсона, нервуючи й почуваючись невпевнено, щосекунди очікуючи, що хтось перечепить його або обізве лихим словом, але нападу так і не сталося, і він невдовзі почав призвичаюватися, заводити дружбу з іншими хлопцями, знайомити своїх співмешканців зі своїми останніми імітаціями Альфреда Е. Ноймана[4], і при цьому (на превеликий подив Фергюсона) навіть трохи засмаг.

Ясна річ, в таборі траплялися сварки, конфлікти та випадкові бійки, бо попри назву «Рай» табір раєм не був, але нічого екстраординарного, наскільки міг судити Фергюсон, там не відбувалося, а того разу, коли він мало не побився з одним хлопцем, причина незгоди була настільки сміховинною, що він не зміг назбирати в собі ентузіазму достатньо для того, щоби розпочати бійку. То був 1956 рік, один з низки років, протягом яких Нью-Йорк перебував у центрі бейсбольного всесвіту, в якому домінували три команди –