Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

задирав голову на височезну тополю, верхівка якої впиралася в небо. Мамо, я не дерево! А ти попий водички.

Ми всі входимо в повноліття поінакшеними — батьками, вчителями, пубертатністю. Якби мати на час появи кришнаїтів була молодшою, вона співала би разом з ними. Гаре Крішна, Крішна гаре. Гаре-гаре, Крішна гаре...

Одного разу вона заскочила мене в черзі по квас.

— Антоне, а ти що тут робиш?

— Я...

— Ходімо, сину, — і вона потягнула мене геть.

— Я... я... мене попросили, — вигадував я.

— Хто попросив?

Я навмання назвав сусіда, якого матір з якихось причин недолюблювала. Вона поготів ставилася до людей з осторогою.

— Чому ти маєш стояти в черзі для когось? — вона не могла змиритися з цим.

Я залюбки забрав би сказане назад, одначе слово — не горобець.

— Не знаю.

— Я цього так не залишу.

Насилу мені пощастило відрадити її.

Ні, моя матір не була монстром. Матуся-одиначка, вона хотіла вберегти мене «від усього», тоді як «усе» — воно й було життям. Вона мріяла про пазл, який би я довіку складав під її наглядом. Тим часом наш жалюгідний кораблик гойдався посеред океану. Бідолашна жінка докладала відчайдушних зусиль, щоб утримати його на плаву.

Я спостерігав, як біжить течія. Зірвавши листок, клав його на воду, а вона підхоплювала і несла. Дивився, як він линув, кружляв і зменшувався, доки остаточно зникав за мисом, яким берег вклинювався в річку, викривлюючи її русло.

Коли матір одягала капелюшок, з якого спадали блакитна й зелена стрічки, її лице випогоджувалося, з нею сподіювалась дивовижна переміна, вона ставала щасливою і вмиротвореною. Мені здавалося, наче вона молодшала на десяток років. Мати брала його на «пляж», решту триста п’ятдесят днів він проводив у шафі.

Не те щоб він дуже вже личив їй. Одягнувши його, вона переносилася в якийсь інший час, про який я нічого не знав. В юність, де було місце коханню. Можливо, його подарував їй мій батько...

...Пожовклий папір, на ньому кілька штрихів простим олівцем. Портрет Євгена Плужника, перенесений з томика віршів.

До того він ніколи не малював, якщо не враховувати шкільних занять. Він нічого такого не відчував у собі. Його стихією були навколишні пустирища і книжки. Можливо, воно дрімало в ньому, а може, зʼявилося, наче дарунок, — варто було опинитися на самоті. Ще довго портрет Плужника був єдиним, доки раптом пішов сюжет за сюжетом.

Його цікавили лиця і постаті. Ліченими штрихами він вловлював їхні вирази, добував з глибини їхній стан. Вони оживали, ставали присутніми, справжніми.

За винятком Плужника, Антін не вдавався до перемальовувань, він викликав людей з памʼяті, якими вони поставали йому. Десь вулицями пересувалися прототипи, однак картини зображували вже цілком інших людей — папір створював територію, на якій вони розповідали свою неповторну історію. Здавалося, я чую їхні живі голоси. Наче вони мої добрі знайомі. Створені Антоном портрети навіювали відчуття родинності — якоїсь правдивості особливого ґатунку, що її здатне народити лише мистецтво. Й одне-однісіньке дерево.

Помешкання правило за житло і майстерню; так тривало, доки одного дня він набрів на покинутий храм.

Промовистий погляд і рубець над бровою. Він слухав, не розпитуючи і не уточнюючи — ні коли я розповідала, ні потім, коли замовкла.

З останнім словом те, що було, віддалилося, перестало належати мені, уже більше не було мною. Минуле завершується тоді, коли ми про нього розповімо. Невже я так легко розпрощалася з ним? Якусь хвилю ми запитливо дивилися одне одному в очі.

Я сперлася спиною на риштування. Напроти — рештки підсвіченого знадвору вітража. Здавалося, жовтий, червоний і синій зараз потечуть, як розфарбований лід. Ось вони дотануть, злившись у брудну калюжу, що сохнутиме і розтріскуватиметься, як земля без дощу.

Я не відразу второпала. Так могла починатись його власна історія — трав’яним килимом і ногами, що бігли, збиваючи ранкову росу. Історія багатьох — будь-кого, зокрема, й історія хлопчика, на якому тримається історія всіх нас. Хлопчика, якому відібрано і досі, по двох тисячах роках, не повернуто дитинство. Якого відразу зроблено дорослим. Надто дорослим. А потім розпʼято. Чому ми такі жорстокі? Якось Антін пожартував: «Якщо одного дня я скомпоную апокриф, він починатиметься саме так».

Містечко лежало посеред мальовничої низовини, де випасали білих з рудими плямами дорідних корів. Шумовиння ще теплого молока осідало над верхньою губою білими вусами.

Жінка, яка примостилась на низькому дерев’яному стільчику, затиснувши ногами цебро, була його матір’ю. Він дивився на її міцні жилаві руки, тоді знову біг попри вигін, назад, навперейми струмкові. Повільно заходив у холодну-холодну воду, де стояв то на одній нозі, то на іншій, мов чапля.

За свої дев’ятдесят три той, кому належали спогади, спізнав чимало. Проповідував, як жив, — простими словами, не огарнюючи і не ускладнюючи. Спостерігав, як день повільно котився до вечора. Слово — міра і воскресіння.

Що збереглося, гуляло світом — Мельбурн і Вінніпеґ, Ріо-де-Жанейро, Нью-Джерсі, Швайкгайм, Мужен... «Моя душа стане дзвоном старої дзвіниці, щоб голосити за мертвими і будити живих». Той, хто записував, переклав, а потім власним коштом надрукував чужі спогади.

За вікном джміль опустився на квітку — тендітна стеблина загойдалася під його вагою. Ми витримуємо стільки, скільки нам вділено. До самої смерті, вже майже втративши слух, чув, як кричать закатовані. Їхній біль був його болем.

І тоді йому відкрилося перше речення. Воно опустилося білим голубом на оббиту міддю віконну лутку. «Я присвятив своє життя Господові, пізнавши його через служіння людині». І: «Випробування, через які ми проходимо, достеменні».

Край далекого степу зачерпував журавлем і розливав воду у відра. Великі ковтки дужче розбуркували спрагу. Вода була солодкою, наче вкрите шумовинням молоко, і крижаною, як у струмку дитинства. Мандрував туди, потім назад просторами, що переходили з рук до рук — розірваними, пошматованими, зшитими піснею, мов ниткою рана. Латинськими літерами відтворював нелатинські слова, що згодом оживатимуть жіночими й чоловічими голосами.

Коли тобі одинадцять, про таке не замислюєшся. В тринадцять воно наздогнало його, відібравши батьків, братів і сестер. Їв дощових хробаків, конюшину, яку ніхто не косив, добував коріння і збирав ягоди. Почав забувати мову людей, «але Бог захотів інакше».

Він став на той шлях. Спогади-дихання — місцями глибокі і рівні, місцями уривчасті. «Людина завжди потребуватиме стіл, за яким їстиме, і лаву, куди сідатиме перепочити». Де вчився теслярувати, отримав пристанок і харч. Містечка тулились одне попри одне, путівці і стежки мережали густу павутину.

Та дівчина подобалася йому — уже старий, він бачив, як вона, молода-молода, сміялася луками, а вітер підкидав біляве волосся. Не раз вони