Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

бігли поруч, він і вона. Підібгавши коліна, засинав поряд із нею. На надгробках стояв один і той самий рік — тиф зрівняв старих і малих, дітей і їхніх батьків.

Одного разу, коли майстрував, до нього прийшло те рішення. Ще не раз рубанок викидатиме стружку, що пахнутиме терпкою живицею.

По багатьох роках, як уже стояла кірха і працювала школа для сиріт, йому пригадався сон, в якому оскаржував втрату близьких. Й ось він увійшов у приміщення, що пахло тиньком і деревом. З лав, які майстрував разом з місцевими теслями, на нього зінькали діти. Сон більше не тривожив його.

Ті, що, прийшовши до влади там, звідки походив, проголосили себе богами, кликали його повернутися, одначе він залишився тут, дарма що ставлення до нього зненацька різко змінилося. Став чужим — для тих і для цих. «Господь потребує нас не менше, ніж ми його».

Дібравшись сюди, винюхували, чим займався, досліджували найменшу порошинку, наставляли пастки слизьких запитань. Вони зверталися до нього мовою, якою говорили його батьки і дівчина, яку кохав, і сам він, проте ніколи не була вона для нього такою чужою.

Мов злодій, під покровом ночі відсував плиту і спускав у казанку харч. Єврейське коріння... Вони вивчили його рід краще, ніж орієнтувався він сам. Вони викопували мерців, щоб чинити самосуд над живими. Хіба не відомо їм, що Син Божий — єврей? Та не знайшли жодної зачіпки, за яку могли б ухопитися.

— Він помер у Штатах, коли я закінчував школу. Тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого президент країни, в якій він народився, запросив його, щоб вручити високу державну відзнаку, однак він не прийняв її ні того, ні жодного наступного року. Для людей жив, не для держав.

В кінці війни він переховував повстанців, а потім, коли все закінчилося, провів їх на Захід; так уперше вертався туди, звідки колись прийшов.

...Перед ним зринає обійстя з добротною деревʼяною хатиною. Він бачить солдатів, які ведуть селянина; раптом офіцер вихоплює з солдатських рук карабін і бʼє арештанта по голові.

Він бачить жінку і чує її безутішно-розпачливе голосіння.

Він задихається від несамовитого бігу.

Кричить:

— Зупиніться, що ви робите?!

Офіцер відштовхує його закривавленим прикладом:

— Убирайся вон отсюда, поп!

І бачить очі дітей, прикипілі до шиб...

Він ніколи не забуде їхнього погляду.

Та кров на ньому, мов стигма. І погляди дітей, які бачили, як вбили їхнього батька. Вже згодом — спливе багато десятиріч — він раптом захоче розшукати їх, та що він їм скаже?

Якби міг, здійснив би ще одну, останню в земному житті прощу, — до того подвірʼя. Він проклав би її навколішки.

Йому хотілося, щоб усе те було маренням, страшним сном, виплодом розтривоженої уяви.

Все в ньому пручається — як тоді, так тепер; єство бунтує проти того, що відкрилось очам. Хоче бути сліпцем, та ставши ним, так само виразно бачитиме селянське обійстя і розчереплену голову, з якої литиметься, мов з розбитого глека, кров.

Щоразу, коли воно зринає перед очима, його прошиває біль, нестерпна туга, яку він, злякавшись себе, силкується відігнати. Туга, як спрут; обплітає тріщинами фундамент, на якому тримається будівля віри.

Всі люди брати і сестри...

Все докорінно змінилося, світ став інакшим; у ньому не залишилося місця для дива. Ось тут, під цими плитами, розташовувався шпиталь.

— Вони прийшли, він ще не встиг навести лад. Утомлений, задрімав, прихилившись головою до муру. У маренні до нього навідалося дитинство. Коли розплющував очі, перед зором ще стояла зелена трава.

Їх привела до нього кров — напередодні, в потемках, він затягнув пораненого. Людина створена за подобою Господа. Не буває своїх і чужих...

Впертий у груди автомат заважав.

Говорив скупо й спокійно. Вдавано збайдужіло, мов не від світу цього. А може, таки збайдужів?..

Зайди обнишпорили кожний закуток, але він вже опанував себе, його погляд зосередився на побаченій у сні зеленій траві дитинства. Відчув невимовний спокій і знав, що його не покинуто напризволяще з озброєними чужинцями.

Йому дали врешті спокій, сприйнявши за напівбожевільного.

Нікого не знайшли. Тоді він скерував їх туди, де текла ріка; де на порослому чагарями березі обривалося місто.

Він збрехав — ніхто не вимагав у нього притулку, ніяких нічних гостей не було. Лише нещасний, який спливав кровʼю, і він, який побачив його. І збрехав удруге, сказавши, що відмовився надати притулок. Якоюсь мірою друга брехня перекреслювала першу, так що в підсумку виходило, наче і не брехав.

Здивувався своїй незворушності. «Храм створено для молитви, не для вбивства». Це останнє було правдою.

Наприкінці спогадів він підраховував, скільки впродовж життя йому доводилося обманювати, проте налічив тільки той раз.

...Наші пальці переплелися.

Ми не помітили, коли це сталося.

Воно могло бути берестом з подвір’я перед будинком, будь-яким іншим деревом. Щось доглибніше, задум життя промовляв із нього, наче дерева навколо, що вкривалися листям — одні лапатим, нагадуючи людські долоні, простерті назустріч сонцю, інші — зубцюватим, наче з витинанок, ще інші у вигляді оксамитових клавіш, якими перебирав вітер, зійшли з цього полотна. Здавалося, доторкнешся і відчуєш рапатість кори. Було одночасно в ньому щось невловне, неосяжне, заворожливе.

Воно зазеленіло на цупкому ватмані. Він назвав його «Жага» — вкрай несподівано, адже жага викликала в уяві жовтогарячі, помаранчеві, інтенсивні, червоно-багряні асоціації. Тоді як його жага мала барву червневого листя, густого й насиченого. То була особлива зелень.

Життя — палімпсест, де сьогодні напластовується на вчора, хвилина — на хвилину, день — на день, місяць — на місяць, рік за роком.

— Любов має безліч яв.

В любові розкривається суть речей. Вона — життя, ненависть — смерть.

Любов — угода між суб’єктом і світом, шкіц оптимальних стосунків у безмежному просторі.

Стіл, за яким щойно сиділи, вікно, в яке хтось зазирав, — наче скло ввібрало тепло людського погляду. Трава, неторкнута, невитоптана, знята великим планом, і дерево, що промовляло, — навіть ті поодинокі картини, що не портретували людей, були просякнуті людською присутністю.

Час прибирав на його полотнах подобу людських облич, залягав зморшкою, всміхався кутиком губ, прокладав борозни, хвилясті й густі, спалахував з незглибності погляду.

Вимощені плиткою сходинки вели до пластикових дверей. «Одяг з Європи», Антін буквально заштовхнув мене досередини. Банґладеш, Пакистан, Китай... Час здатний зазнавати тектонічних зсувів. Колись тут була невеличка приватна ґалерея, в якій виставлялись і продавались картини.

Щасливці, які купаються в річці... Тоді як ніякої річки не було, лише пластика рухів, що викликала фізіологічне бажання скупатися, а відсутність води — достеменну спрагу. Я несамохіть роззирнулася в пошуках склянки.

Друга споріднена картина зображала жінку, яка йшла. Тільки затримавши погляд на