Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

Глава 13. Це ти мене привела до себе додому!

— Тобто я правильно розумію? — починає Соля спокійним тоном, наче вона перепитує, чи правильно почула, що чоловіку заварити треба зелений чай. — Ти прийшов до мене додому, щоб дорікнути, що я кручу одночасно з двома чоловіками?

— Це ти мене привела до себе додому! — а ось у Давида з нервами справи гірше. Він підвищує голос, відчуваючи внутрішню напругу, що ніяк не може його відпустити. І це примітивне бажання покричати наче розтискає на мить діафрагму й дає душі на секунду не відчувати тяжкість.

— А це ти прийшов усе одно до мене з претензіями!

— Я прийшов поговорити, щоб з’ясувати це питання.

— Але ти замість того на мене кричиш.

— А ти зараз мене допікаєш. Солю, скажи, ти можеш нормально відповісти на питання? Там же нічого складного немає.

— Звісно, мене всього-на-всього виставили якоюсь повією!

— Я не це мав на увазі. Хоча і вже сотню разів подумав про твої мотиви. Скажи, це все через твою меркантильність?

— О, — Соля змахує руками від емоцій, що її накривають, — то я не повія! Я за твоїми словами більше на ескортницю схожа! Це ж вони меркантильні?

— Солю… — Давид розуміє, що розмова звертає зовсім на небезпечну стежку. І вже він не такий заведений, як дівчина, яку він, здається, образив своїми словами.

На його репліку Драгун не звертає уваги. Хапає свій телефон і тикає в нього пальцем:

— Дивись, минула модель! Не цього року! Не насмок…

— Солю! — цей потік вербального незадоволення чоловік усе ж розриває, перекричавши дівчину. Та важко дихає, розпалена скандалом. Вона тільки увійшла в смак. Можливо, це на краще, що її зупинили зараз. Соломія могла й наговорити зайвого, і покидати речі в запалі сварки. Це ще Давиду пощастило, що той самий телефон минулої моделі не прилетів йому між очей.

— Сусіди зараз, мабуть, потішилися, — переводить подих і хмикає дівчина. Емоційні гойдалки якісь.

— Я думаю, що вони зараз незадоволені. Така драма перервалась.

Соля подумки усміхається на слова чоловіка. Але обличчя залишає непроникним. Ну, по-перше, вона образилася. По-друге, вона не реагуватиме на дурні жарти. А по-третє, досить «по-перше» й «по-друге». Дівчина сідає назад на стілець біля столу, звідки вона в приступі емоцій підскочила, ніби на кактусі сиділа.

Вона пробігає поглядом по Давиду. Чоловік, як і раніше, напружений. Його видає жилка, що гуляє зі швидкістю штормового вітру на скроні. Вона настільки активно пульсує, що Солі стає моторошно. В іншому Давид спокійний. Хіба що пальці на руках стиснуті сильніше звичайного до білих ліній біля кісточок.

— То ти хотів зі мною зустрітися просто для того, щоб сказати, що я шльондра?

— Ні, — люто заперечує чоловік. — Я хотів…

Мовчання звичним флером накриває кімнату.

— Ну? — Соля довго чекати не збирається. Вона взагалі з тих, хто ненавидить чекати, їй потрібно все одразу, зараз і на мисочці. Гаразд, мисочку вона сама помиє і підставить. Але чекати — не її улюблена справа.

— Я хотів із тобою обговорити, що ти взагалі думаєш про нас.

— Ти починаєш розмови дуже цікаво. З обіцяння задушити та дорікань.

Хоча Соломія все життя і критикує спосіб Македонського захищатися, нападаючи, зараз вона переймає саме цю тактику. Тим паче: зараз їй точно є, за що нападати. За відстоювання власної честі, яку зараз абсолютно безпідставно намагалися втопити. Внутрішній голосочок з’являється в голові лише мигцем. Й уточнює в господині, чи справді претензії Давида безпідставні?

Довго думка не затримується, оскільки Драгун її відкидає одним кивком голови. Зрештою, вона хоч і нечесна з обома чоловіками до кінця, крутити з Макаром вона не збиралася. І йому в лоба заявила про це. Хоча хто знає, як Гмиря взагалі сприйняв її слова?

Із цими чоловіками поки що з’явилося більше проблем, ніж хоч якогось профіту. Не дарма вона стільки років поспіль свідомо будувала кар’єру, ігноруючи стосунки. Тепер у неї є ім’я. І його ж можуть погубити ці два клятих чоловіки. Якщо після сьогоднішньої вистави шансів на романтичні стосунки з Давидом уже не залишилось, то шанс зберегти кар’єру в неї ще був. Хоч і висів на волосинці.

— Поки ми зараз спокійні, — Давид робить чергову спробу, — ми можемо далі продовжити?

— Кричати одне на одного?

— Розмовляти. Хоча б спробувати.

— Ну ок. Усе, що я могла від тебе почути, я вже почула. Висновки зробила.

— Соломіє, я ж не те мав на увазі. Ну уяви ти себе на моєму місці.

— На якому? Прийти до хлопця і почати йому кричати, що він — меркантильна сволота?

— Ні. Знайомитися з дівчиною, кликати її на побачення, листуватися до другої ночі, а потім — бац! — і дізнаватися, що вона крутить з босом його.

У цей момент Соля навіть подумки подякувала батькам: вони в дитинстві тягали її по всіх кружках, які тільки можна була знайти в зоні доступу всіх маршруток, що йшли від їхнього будинку. І подякувала Марині Віталіївні, викладачці театрального мистецтва.

Чи то природна здатність знаходити вихід із ситуації, чи то журналістська чуйка, чи то уроки театрального мистецтва, але Соля зовсім не награно дивується фразі Давида. Щоб не пропустити той шанс на збереження кар’єри, вона хмурить брови та чіпляє маску нерозуміння:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍