Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Айван

Я відчував, як відьма буравить мене поглядом. І помічник її кудись зник. Тим гірше для них обох, доведеться навчити його слухатись наказів.

Думки кружляли в голові, немов птахи у небі.

Чому зараз я спокійно увійшов до селища? А ще кілька днів тому, не зміг навіть до перепустки дійти?

Чи можливо, що Даная щось підсипала мені в їжу? Щось, що не має запаху.

Чому б і ні? Так, сил в неї небагато, та зілля варити вона вміє.

Я знов відчув, як гнів закипає глибоко всередині.

Дранова дівка! Найгіршим було те, що я і сам не міг зрозуміти своїх почуттів до неї. Я начебто справді відчував, що цей драновий Леон став частиною мене і йому, тому мені, що нічого не пам'ятав, Даная подобалась. Ще і як!

Що ж, треба дістатися додому і заспокоїтися достатньо, для того, щоб все з неї витягнути.

– Холодна голова, холодне серце – ось, твої найкращі радники. – так завжди казав мій батько.

Навколо нас поступово збирався натовп, люди повивалювались з домівок й широко роззявивши роти, роздивлялися нашу трійцю. Ще б пак! Не кожного дня вони бачать драконоборця, та ще й з відьмою.

Райн не викликав у них жодної цікавості.

Відділившись від купки людей, що стояли біля невисокої білої будівлі, пузатий коротун у темно-синьому костюмі, попрямував до мене.

– Доброго ранку, шановний драконборець! Ми невимовно раді бачити вас в Ардесі! – він перевів погляд на Данаю – Чи можна дізнатися чим завинила ця відьма?

Я вигнув брови від подиву. Це було рідкістю, зазвичай дії драконоборців не обговорювались – я мав повне право не відповідати.

Та коротун не затикався.

– На скільки мені відомо, ця відьма законослухняна, я сам видавав їй дозвіл на відвідування селища й торгівлю.

Приворожила дівка його чи що?

– Може й так, а що ви скажете на замах на життя драконоборця? Достатня причина? – проговорив тихо.

Чоловік зблід, а натовпом пронісся придушений зойк.

– Вв.. вибачте! Так, так … звичайно… я б і не подумав, що… – затинався коротун.

Я підняв руку, тим самим змушуючи його нарешті замовкнути.

– Мені потрібен скупник, є у вас такі?

– Так, так, звичайно, ідіть за мною!

Чоловік буквально понісся уперед, на скільки це дозволяли його короткі ноги.

– Якщо вам ще щось потрібно, ми раді допомогти! Ардес ніколи не забуває завдяки кому живе спокійно!

Я мовчав. Терпіти не міг цього рабського вклоніння. Так, драконоборці – насправді мисливці на відьом і не тільки. Та якщо розібратися і бути до кінця чесними, вбиваємо ми їх здебільшого для власної безпеки у першу чергу.

Залишивши нас біля синьої хатинки із зображеннями різноманітних товарів, староста, а це був саме він, побіг назад до натовпу.

Скупник виявився на диво меланхолічним чоловіком, здавалося ніщо не може вивести його зі стану апатичної рівноваги. Він навіть за метал дав рівно стільки, скільки той насправді й коштував.

Що ж, хоч один адекватний.

Я збирався поїсти та виїхати з Ардесу якомога швидше, Ліс Лихого Дракона тягнувся на тисячі сантинів, хотілося скоріше залишити його позаду.

Ця думка навела мене на ще одне питання. Як я взагалі опинився так далеко від дому?

З Ардесу до Бладара тиждень дороги, і це якщо їхати верхи на Райні, а якщо йти, або ж їхати на будь-якому транспорті, що існують у Землях Червоних Туманів, все одно виходить не менш як місяць.

Глибоко замислившись, я не одразу почув болісний скрик відьми.

Розвернувшись, побачив, що вона скаче на одній нозі, а з іншої капає кров.

Дран би її забрав!

– Що сталося? – гаркнув.

Даная сіпнулася всім тілом і зло глянула на мене.

– Я йду боса, якщо ти не помітив! А тут скрізь скло!

Глянув на кольорову бруківку. І справді, де-не-де валялися скалки. Певно тому, що неподалік стояв трактир самого жалюгідного виду, що я колись бачив. Ніби на підтвердження моїх слів, із дверей вивалився молодик і зробивши пару кроків впав на землю, розбивши при цьому пляшку, що випала в нього з рук.

Не даючи собі час осмислити, що роблю, підхопив відьму й закинув собі на плече.

– Пусти мене! Пусти! Пусти! Скотина! – закричала вона, і я відчув як маленькі кулачки колотять мене в спину.

Чесно кажучи, з тим самим успіхом вона б могла бити стіну.

Я підняв руку і доволі чутливо ляснув її по круглому заду, відчувши себе збоченцем від того, як недвозначно відреагувало моє тіло на цей дотик.

– Перестань сіпатись, інакше я перекину тебе через коліно і як слід відшмагаю, я не жартую, Даная.

Дівчина миттєво затихла. От і добре!

Через дві години, купивши все необхідне для дороги й поївши, ми виїхали з селища. Довелося придбати відьмі чоботи, не тягати ж і справді її на руках весь час?

Червоні дерева й кущі, поступово уступали місце синім. Значить, ми їдемо вірною дорогою.

За своє життя я багато де бував, і Ліс Лихого Дракона не виключення. Та все ж, враховуючи всіх небезпечних створінь, що тут водилися хотілося швидше залишити його позаду.

Споглядаючи чіткі силуети Драконячих гір, що тягнулися рівними рядами, я пригадав, як дивився і не міг зрозуміти, що ж вони мені нагадують.

Драконів звичайно. Саме тому вони так і називаються.

Огидні, із роззявленими пащами, що висилися на тисячі марів, упираючись майже у самі червоні й бурі хмари.

Зерата котилася за горизонт, та поки що, я не збирався зупинятися.

– Де Холодний? – спитав у відьми.

Вона стенула плечима.

– Не знаю.

– Тим гірше для тебе.

Дівчина напружилась.

– Я справді не знаю де він, Черепус звик літати куди захоче!

Я тільки хмикнув. Дивні в них стосунки, враховуючи, що зазвичай відьми досить зневажливо ставляться до своїх помічників.

Райн мірно злітав й опускався на землю, було приємно знову опинитися на його спині.

Чи шукали мене вдома? Певно, що так. Не могли не шукати, беручи до уваги, що останнє, що я пам'ятав – як б’юсь із загоном Дранів і поруч зі мною б'ється Арман. А потім пекучий біль й пітьма.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍