Читати книгу - "Без крові. Така історія"

сильніших вище інших, де можна було контролювати кожен людський рух. Друге, поза всіляким сумнівом, надзвичайно логічне правило говорило про те, що просуватися необхідно компактним бойовим порядком, зберігаючи якнайширшу лінію фронту, щоб не ризикувати при наступі невеличкими військовими підрозділами, приреченими на блукання позаду основного війська, спочатку стаючи відрізаними від запасів, а потім нещадно оточеними ворогом. З геометричної точки зору це просто бездоганне рішення. Йдеться про правила, які німцям чудово відомі. Навіть можна стверджувати, що вони особисто посприяли їхній появі. Вони пішли в наступ 24 жовтня 1917 року, довірившись тактиці, яку коротко можна описати так: установити правила і зробити навпаки. Незважаючи на вершини, вони просувалися в глиб долини, де оборонні укріплення були слабшими і їм приділялося менше уваги. Просувалися вони невеличкими штурмовими загонами, яким, — неймовірно, але це так, — було наказано йти у ворожі порядки, не зупиняючись і не зберігаючи ніякого зв’язку з основними силами війська і самостійно контролювати свої дії та переміщення. Задум був такий: проникнути в розташування ворога так само, як це роблять терміти, що йдуть там, де дерево має найм’якшу структуру. Потім пройти в глиб оборонних порядків ворога аж до вершин, ним контрольованих, і несподівано їх захопити. Саме так і сталося.

— Проте причини цього потрібно шукати у своєрідному душевному складі і складі мислення, — зазначив капітан, що мав рятувати тридцять прожитих років, — бо суха військова справа, якою б віртуозною і захоплюючою вона не була, не може підготувати до того, що ми пережили, і саме тому я зараз тут напружено чекаю на каральний підрозділ. Над долиною нависали важкі хмари, тому ми не могли бачити тих термітів, аж поки вони легко не прослизнули до нас з тилу, підійшовши за річкою. Ми були ізольовані на гірських схилах, засоби зв’язку несподівано затихли, і єдине, що нам лишалося, — знову і знову сипати прокльонами, від яких так і тхнуло передчуттям розгрому. А ще, звичайно ж, спалахи пожеж з глибини долини, від яких небо розфарбовувалося різними барвами, проте в мистецтві війни пожежі можуть багато чого розповісти. Єдина певна річ, що нам залишалась, — це спочатку двогодинне безперервне бомбардування австрійської артилерії, що руйнувало нічний спокій, а потім, відразу опісля, — німа тиша, тиша, яку я ніколи не зміг би забути, хіба що впав би мертвим тієї ж миті під ворожим прицілом, і яку зараз я намагаюся забути так само, як і все інше. Ми очікували, що ось-ось почуємо ґвалт від криків ворога, який йде в атаку, проте нічого не відбувалося, тільки нестерпна, нереально тривала тиша, котра розчинялася у беззмістовній порожнечі часу і могла означати лише несподіване порушення будь-якої знаної нами логіки і невідворотність невідомого нам раніше випробування. Ця тиша була настільки глибокою, а ізоляція — настільки сильною, що з’явилося відчуття надприродності, немов гори вмить стали безлюдними, а ми занурилися у безвість щойно минулої війни. Уявляєте, до чого можуть довести людський мозок виснаження, жаль і самотність, — питав капітан. — Тому, якщо ви не можете уявити того карального загону, так і має бути, це навіть правильно, бо ніхто не в змозі передбачити, що станеться, коли несподівано за вашою спиною вийде з туману німецький офіцер із гвинтівкою в руках. Він вийде з долини не сам, а з чотирма чи п’ятьма озброєними військовими і загорланить італійською, щоб ми здавались, таким тоном, неначе сповіщає про цілком закономірний результат якоїсь банальної операції. Як бачите, — зізнався капітан, що мав рятувати тридцять прожитих років, — у суто військовому сенсі ситуація була очевидною: нас було 278, а їх лише п’ятеро чи четверо, проте, за цих умов грав свою роль саме той душевний склад і склад мислення, — зазначив військовий, насправді вгадуючи абсолютно точно і, можливо, підіймаючи завісу таємничості над тим, що сталося тоді у Капоретто. — Вони були звірами, навченими лише одному різновиду ведення війни, різновиду дуже незвичайному, де ворог був лише попереду, — вони знали лише такий тип війни, лише таку її геометрію: вони витратили на неї багато часу і пережили невимовні страждання, тому цей тип війни став не просто формою існування, а непохитною схемою сприйняття. Усе, що відбувалося, відбувалося лише в межах цієї геометрії, тому, коли вони йшли на смерть, то знали, що вона чекає їх в окопах попереду, а якщо вони несли смерть, то несли її в окопи перед собою, що вже на них чекали. На основі такого сприйняття з’явилося ідеально вишколене вміння і невимовна готовність до самопожертви. Одначе що більше в них наростала готовність до такої пожертви, тим швидше вони забували про можливості, які надає простір, і тим швидше зникала їхня спроможність, у тому числі і моральна, сприймати будь-який бій, окрім лобового. Тому припущення про те, що їх можуть атакувати з тилу, вони просто викинули з ймовірних варіантів розвитку подій. А коли таке дійсно сталося, та ще й в умовах нереальної й цілковитої ізоляції, вони сприйняли це не стільки як бойовий епізод, скільки як, власне, магічне перемир’я, несподівану цілковиту втрату всього, що звільняло їх від необхідності діяти у відповідь. І справа була не в боягузтві, я відразу це зрозумів, — запевнив капітан, — тільки-но поглянувши у вічі своїм бійцям, у мить, що потребувала негайних дій, я бачив, з якою легкістю вони виповзали з окопів на розвідку, тягнучи за собою гвинтівки. Це не був страх, це було здивування. Сильне здивування, яке буває у тварини, коли вона полишає своє лігво і бачить, що негода раптом ущухла. У тих, хто першими, посміхаючись, підняв руки догори, думки про розгром не було і близько, радше вони підозрювали, що все скінчилося. Так само вони і на мить не замислювались про ту жахливу долю, що чекала на них у полоні, — натомість у них виникло химерне передчуття, що всі вони ось-ось, нарешті, повернуться додому. У мене в руках був револьвер, і я тримав його націленим високо в небо, — зауважив капітан, — горланячи, щоб вони не вилазили з окопів, ховалися. Та хоч я і наказував усім бігти в укриття, проте я, без сумніву, не насмілився б стріляти. І яким би безглуздям це не здавалося, я не насмілився вистрілити і перед очима моїх вояків, які намагалися віднайти в мені хоч якусь упевненість, я у відповідь зміг лише потягнути час, тобто, в мені ще жевріло дурне сподівання, що коли виграти час і добре подумати, то можна все спинити, тоді як він, той німецький офіцер, у реальному часі контролював події, він упевнено наближався