Читати книгу - "Без крові. Така історія"

до нас, горланячи, що ми маємо здатися, аж поки солдати поволі не почали кидати рушниці додолу, дехто почав посміхатися, бурмочучи щось ламаною німецькою і рухаючись повільно-повільно. Настільки повільно, що повільність тієї миті сильно відбилася у моїй голові, і тепер кожну хвилину того, що відбувалося, я пам’ятаю, як у нереально повільному сні: як мої солдати без упину полишали окопи, витікаючи звідти, як олія витікає зі склянки. Вони йшли, бо їхня чаша терпіння була вже переповнена, помалу стікаючись у бік німців, м’якими краплями спадаючи на пологу снігову ковдру. Якщо ви спитаєте, що робив я цей час, — підсумував капітан, — то єдине, що лишилося мені, — примарний спогад про швидкий, блискавичний порух, що, здається, був єдиним у зачаровано-повільному царстві; він був таким чітким, що я миттю за нього вхопився, адже відчував, що то останній порятунок із цієї безвиході. Я озирнувся, — вів далі капітан з тридцятьма роками за плечима, які треба було рятувати, — і помітив двох солдатів, що, стрибнувши назад у окоп, навшпиньки побігли ліворуч, туди, де ще із сотню метрів гірським хребтом тяглись комунікації. Та олія розлилася скрізь навколо, спинити її вже було неможливо, тому я, свідомо відмовившись від привілеїв, які надавало моє звання, пірнув у цю олію з головою, адже, як я потім переконався, то був єдиний уламок реальності посеред хаосу, останній супротив світу, що вже припинив своє існування, і до якого я, усе ж таки, ще належав. Тож я дозволив цій хвилі цілковито поглинути себе, а коли впевнився, що мене не помітять, почав тихцем пробиратися у зворотному напрямку.

Я знову проповз окопом, а потім, не гаючи часу, побіг там, де щойно пробігли двійко солдатів. Біжучи, я чув у середині себе голоси своїх товаришів, що спочатку ледь чутно, а потім знов і знов одержимо повторювали одну-єдину фразу, що зараз я можу промовляти лише з сильним хвилюванням у голосі, як ім’я померлої дитини.

— Війна скінчилася.

— Не верзи дурниць і біжи вперед.

— Ультімо!

— Біжи, кажу.

— Та ж війна скінчилася!

— Припини, Кабіріа.

— Ми йдемо просто в лігво до австріяків.

— Ми вже в їхньому лігві.

— Гайда повернімося і зі схованки подивимося, що станеться.

— Я не повернуся.

— Ти божевільний!

— Повертайся сам, як хочеш.

— Господи…

— Біжи.

— Куди ти в біса поперся?

— У ліс, треба спуститися з лісу.

— Це божевілля, ми вийдемо просто до села, воно ж кишить австрійцями.

— Це ще не факт.

— Певно, що факт, вони ж нас кругом обійшли, ти що, не допетрав?

— То були німці, і їх було п’ятеро, Кабіріа.

— До чого ти ведеш? Що всі інші в селі?

— Не факт.

— Та напевно, що факт.

— Ні, не факт.

— Обережно! Капітан… капітан попереду.

— Бачу, капітан не йолоп.

— Капітане!

— Не репетуй, Кабіріа.

— Капітане, ми тут!

— Цить ти.

— Ультімо!

— Лягай, трясця тобі!

Попереду, лісом, мовчки йдучи підтюпцем, строєм підіймалися німці. Вони озиралися довкола. Було видно, що вони знають, що роблять. Проте трьох італійців, що лежали, сховавшись у сухому листі, вони не помітили і пройшли метрів зо п’ятнадцять, нічого не підозрюючи. Там, лежачи нерухомо і поклавши голову на холодну землю, Ультімо міркував про те, що в цій війні, поза всяким сумнівом, щось перевернулося. Що то були за вороги, які просувалися вгору в напрямку Італії, у напрямку їхньої батьківщини? І ким були вони, троє вояків, що залягли на землі з єдиною метою — дати їм пройти, залишившись непоміченими, коли протягом чотирьох років вони ризикували власним життям, аби лишень їхня нога туди ніколи не ступала? Він питав себе, чи існувала якась назва для того, що відбувалося. І саме в ту мить він дуже чітко відчув порушення будь-якої логічної упорядкованості, — так він мені сказав через багато років, — а потім з’явилося таке відчуття хаосу, що він не знав, чи захоплюватись ним, чи засмучуватись. Він назвав це саме так: «порушення будь-якої логічної упорядкованості» і це було несподівано, адже на перший погляд він був простакуватим парубком і аж ніяк не високоосвіченим. Проте, провівши поряд із ним стільки часу, я зауважив, що в нього була вроджена надчуттєвість до різних геометричних образів і незбагненна здатність інтерпретувати дійсність згідно своєї картини світу. Здавалось, послідовність подій йому була геть не цікава, як не цікаво і те, що є добром, а що — злом, чи що таке правда, а що — кривда, оскільки єдине, до чого він виявляв цікавість, — були зміни вічної рівноваги між порядком і хаосом, так, як це відбувається під час безкінечного формування геометричних фігур і розпаду їх на частини. Це справді було дивовижно, бо щось схоже я чув лише серед учених, у колі яких через мою професію мені довелося бувати доволі часто. Тим більше, що я й досі дивуюся, чому Ультімо саме мені довірив одне з найпотаємніших своїх зізнань: що саме завдяки цій своїй картині світу він зрозумів своє призначення в житті й розробив план, що завжди мені здавався наскільки безглуздим, настільки ж і геніальним. Мені так і не випало дізнатися, чи він втілив колись його у життя, та тепер, через стільки років, я щиро сподіваюся, що жодна перешкода його не спинила. Пам’ятаю, коли він спитав, чи не вважаю я, що присвятити все своє життя одній меті — це по-дитячому, я відповів, що збираюся присвятити всю свою старість написанню мемуарів.

— Щоб очистити заплямовану в очах капітана честь?

— Так, — відповів я.

Проте, якщо я вам скажу, що я математик (тут маю сказати на своє виправдання, що протягом сорока двох років я працював без значних успіхів на дослідницько-викладацькій ниві), ви зрозумієте, чому саме його слова мали на мене такий майже гіпнотичний вплив. Можливо, завдяки своїй здатності сприймати світ як сукупність рухомих образів, він зумів розтлумачити зрозумілою мені мовою дійсність, якої я інакше б не зрозумів, попри всю мою марну освіченість.

Я не можу пояснити, які саме деталі змушували його повертатися до ззовні незначущих подій, зокрема ту наполегливість, з якою він знов і знов хотів розповісти мені про випадок, що стався там, у осінньому лісі, де, притиснувшись до землі разом з Кабіріа та моїм сином, йому вперше явилося несвідоме одкровення, яке допомогло побачити хаос, у якому вони опинилися. Він говорив, що це стане мені у пригоді, коли писатиму мої мемуари. І він знову з невластивою йому детальністю починав свою розповідь. Тож тепер я знаю, що, зариваючись у землю, щоб залишатися непоміченим ворогом, у його пам’яті оживав давній спогад про те, як