Читати книгу - "Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур "

7.1

-  Ой, хіба тебе зупинить така дрібниця? Кого то цікавить? – гнула своє войовнича бабця, не звертаючи на мене ніякої уваги.

Кого цікавить?! Мене! Мене цікавить! Мені хотілося заволати, та від жаху горло стиснуло так, що навіть дихати стало боляче. Я повільно задкувала, намагаючись опинитись якнайдалі від Клода, наче мене могли врятувати нещасні пару метрів. Хотілося заховатися, злитися зі стіною або перетворитися на предмет меблів, але я так і не змогла відірвати своїх очей від його. 

Кіро, зберися! Ти ж щось там марила про музику перед смертю, то де випарувалась вся твоя рішучість? Та мабуть у моєї відчайдушної відваги теж була межа. І зараз мені було просто дико страшно. Я відчула себе кроликом, який дивиться у очі удава і, знаючи, що той його може з’їсти, все одно нічого не робить. 

А Клод теж мовчав. Дивився на мене і мовчав. Здавалося, що його погляд проникає в найглибші закутки моєї свідомості. І від цього було ще моторошніше. Я навіть не могла розібрати його емоцій – чи то зі страху мозок відмовлявся щось аналізувати, чи то темний начепив на себе непробивну маску. Краще б він накричав на мене чи почав би насміхатися у своїй нестерпній манері – все краще, ніж оце затяте мовчання. Чого він чекає? Мого каяття? Так я не просила, щоб мене сюди закинуло! Відпустіть мене додому, будь ласка! Відпустіть, чорт забирай!

Хтозна скільки б ще часу тривали ці дивоглядки, та Орлані не сподобалось, що її ігнорують і вона перервала свою промову, яку я вже й не чула, і звернула на мене свою увагу. Уявляю який нажаханий вигляд я мала, якщо він вразив навіть привида. 

-  Клоде, ти навіщо лякаєш бідну дівчинку? Та на ній же лиця вже нема! Ти хочеш мати дружину-заїку?

В моєму організмі щось відізвалось на бабчине припущення і я голосно і зовсім не шляхетно гикнула.

- Бачиш, що ти накоїв! – ще завзятіше напосіла вона на чоловіка. – І хто тебе тільки виховував?! Хоча, про що це я питаю? Зрозуміло ж хто! Цього і варто було очікувати!

Невідомо чи вплинули на Клода слова привида, чи самому вже набридло грати роль соляного стовпа, але він нарешті заговорив до мене, не звертаючи уваги на бурчання бабці:

-  Ти нічого не бажаєш мені розповісти? – і знову цей оманливо-лагідний тон.

Хоча я ще не зовсім оговталася, та після гнівної тиради Орлани, спрямованої на темного задля мого захисту, дихати стало легше і до мене повернулася здатність говорити. А з нею і бажання дати відсіч цьому нестерпному типу. 

 - А що у мене є вибір?

-  Вибір є завжди. 

І з його нахабної посмішки я зробила висновок, що краще навіть не питати які є варіанти – відповідь мені не сподобається. 

- Ти й так все знаєш, судячи з того, що зовсім не здивувався. Навіщо тільки виставу було влаштовувати? Чи тобі приносить збочене задоволення з мене знущатись?

- А от тут ти помиляєшся, люба Мелі. Чи хто ти там насправді? Хоча, неважливо, я все одно називатиму тебе кицею. Тож, кицю, заховай свої кігтики - ти помилилася у всіх своїх припущеннях.

Я стисла кулаки від люті. Це він зараз так натякнув, що я ніхто і звати мене ніяк? Тобто, я пусте місце, на його думку? Скотина! Самозакоханий бовдур! Пихате стерво! Не знаю чого він хотів досягти своєю заявою, сказаною зверхнім, поблажливим тоном, але на мене вона подіяла, як кінська доза ліків – я остаточно прийшла до тями. Набравши повні груди повітря і задравши підборіддя відчеканила:

- Я не киця! Я - Руденко Кіра Олексіївна, дев’яносто восьмого року народження, родом з славетного міста Запоріжжя – колиски українського козацтства. Зрозумів? Паспортні дані, прописка і індифікаційний номер потрібні?

Клод поглянув на мене якось дивно. Мені навіть здалося, що в його очах промайнула повага, а потім він розреготався. І що такого смішного я сказала?

-  Кицю, то тобі дев’яносто вісім років? А ще натякала на мій поважний вік! 

-  Мені – двадцять п’ять! – обурилася я. – А то, мій рік народження – тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмий. Що тут не зрозумілого?

-  З того що ти так горделиво повідомила – майже нічого. Але, дякую за довіру. Нарешті ти хоч про щось не збрехала.

-  Я не брехала. Я просто намагалась вижити, - відповіла тихо і стомлено.

Я страшенно стомилась. Ці емоційні американські гірки виснажили мене так, наче я три рази поспіль підіймалася на найвищу вершину гори, а потім спускалася звідти на п’ятій точці. Сенсу щось вигадувати і опиратися вже нема. Настав час розказати все, як є. Можливо якраз це і є мій єдиний шанс на виживання.

- І про одну річ я тобі точно казала правду.

- Цікаво. Про яку саме? Що я мерзотник і розбійник?

Клод поставив питання з ігривою та самовдоволеною посмішкою, наче це були не образи, а витончені компліменти з мого боку, підверження яких він надзвичайно прагнув почути знову. Переб’ється! Нащо доводити те, що всім і так відомо.

- Що ти мене вб’єш. Мечем. Вжик – і немає більше пришелепкуватої Мелісандри! - я ще й рукою махнула, демонструючи, як це виглядало. 

З лиця чоловіка миттєво зникла нахабна посмішка, як і тоді, коли я йому вперше про це сказала, назвавши страшні події сном. Він весь підібрався, напружився і підійшовши до мене впритул, ніби боячись не розчути якусь деталь здаля, запитав, зосереджено дивлячись мені у вічі:

- Звідки ти це взяла і чому так впевнена, що то не просто дурний сон? Це ж тобі наснилося, правда?

- Ні, це сталося в кінці дурнуватої книжки, яку я прочитала майже місяць тому у своєму світі, а потім, незрозумілим мені чином, потрапила у тіло однієї з героїнь. Хоча, яка з неї героїня, - кисло скривилася я, - пихате дурнувате дівчисько, яке й помирає так же безглуздо, як і жило.

- Ти прочитала це у книзі? Що це за книга? Якась чаклунська чи там зібрані пророцтва? – чіпким поглядом темний намагався розгледіти відповіді в самих глибинах моєї душі.

Тепер прийшла моя черга сміятися. Навіть не дивлячись на похмуру атмосферу навколо, не змогла стриматись від абсурдності такого припущення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍