Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Я шукаю поглядом того, хто міг би стати моїм рятівником, але розумію, що нічого не вийде.

– Так, Романе Сергійовичу, – ледве чутно вимовляю я, – звичайно.

Він йде до суміжного кабінету, я, опустивши голову, слідую за ним. Кожен крок здається прокляттям, серце готове вистрибнути з грудей. Я напружена як тятива натягнутої цибулі.

«Будь ласка, будь ласка, – повторюю про себе, – тільки не зараз. Це ж буде така ганьба. А Видов мені цього не пробачить… Якщо раптом почну кричати чи щось ще… Звісно ж, доведеться звільнитися, але мені дуже потрібна робота. І навіть звільнення не найстрашніше. Страшне, що він може прошепотіти колегам, щоб мені скрізь зарізали дорогу. Чула таке від дівчат».

Роман сідає за стіл, справді вмикає комп'ютер. Я готуюся до найгіршого. Проте він не кидається та не намагається мене зґвалтувати. А справді відкриває звіт виробничників та уточнює цифри щодо співробітників.

Я одразу не можу повірити своїм вухам, відповідаю на автоматі. Він хмуриться, коли щось не сходиться, киває, робить позначки в щоденнику.

– Дякую, Поліно, – каже після всього він. – Ти мені дуже допомогла.

– Я… Так, звичайно, Романе Сергійовичу.

«Дозвольте я піду?» – хочеться закричати, але я тільки кусаю губи.

Він дивиться на мій рот. Уважно. Жадібно. Жарко. Мені стає погано. Розумію, що зробила помилку.

Бос швидко встає. Підходить до мене. Хочу зробити крок назад до стіни.

– Стій на місці, – каже він тихо, але так, що не посмієш не послухатися.

Дивлюсь тільки на нього, не сміючи дихати. Роман надто близько. Піднімає руку, акуратно поправляє мій локон.

– У мене сьогодні день народження, Поліно, – вкрадливо каже він, хижак, що спіймав у свої пазурі жертву. – Сподіваюся, ти про це не забула.

Горло перехоплює, я нічого не можу сказати.

Його вказівний палець ковзає моїми губами, обводить контур. Від дотику жарко й бридко. Одночасно.

– Сьогодні я розраховую отримати свій подарунок. Повністю, – вимовляє він і схиляється до мене.