Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Слова чоловіка не виражали жодних емоцій, тож я не зрозуміла, він жартує чи справді так вважає.

– Аякже, – фиркнула Лілі, ось вона точно не була згодна. – Прямо вчитель року.

– Не настільки, але в тебе е-е-ем… своєрідний підхід до подання матеріалу, – Міша йшов спиною до нас і ми не могли бачити його обличчя, але зараз мені здавалося, він усміхався.

– Це пропозиція попрацювати з твоїми підопічними?

– Не приведи Творець. Ти одна будеш приносити проблем більше за всіх моїх хлопців разом узятих.

Цього разу тон Михайла звучав справді злякано. Дівчину це лише розсмішило, і вона продовжувала йти регочучи на всю вулицю.

Незабаром ми почали потихеньку сповільнювати крок, Міша зосереджено вивчав місцевість, перш ніж йти далі. Нарешті ми вийшли до величезної території складів. Довгі гаражі, амбари, одноповерхові будівлі і навіть вантажні контейнери для зберігання розміщувалися як впритул один до одного, так і на відстані. Наша компанія довго петляла навколо цих споруд. Що далі ми проходили, то менше будівель і сховищ можна було помітити. Міша зупинився перед трьома амбрами, що стояли в ряд.

– Бачиш? – голос чоловіка став приглушеним.

– Так, – кивнула Лілі. – Петля.

– Гадаю, нам потрібна допомога, – Михайло відступив на пару кроків від нас, одним рухом руки дістав свій телефон і швидко набрав номер. Відповіли йому миттєво. Він же без зайвих привітань кинув лише кілька коротких фраз: – Є завдання. Адресу скину. Троє останніх складають іспит з трав на місяць раніше. Чекаю.

На цьому він обірвав дзвінок і за кілька секунд написав СМС. Лілі присвиснула і серйозно протягла:

– Не хотіла б я мати такого наставника.

Поки ми мали кілька вільних хвилин, Лілі пояснила мені, що вони там розгледіли в тих будівлях. Виявилося в крайньому правому амбарі було видно захисний контур і закляття відводу очей (сподіваюсь я правильно запам'ятала). Така енергія може виділятися тільки від міжпросторових петель, якими, як я встигла помітити, активно користуються володарі магії. Дівчина сказала, що слід аури нашого незнайомця обривається саме біля правого амбару, а закляття відводу очей не дає визначити, де саме увійшла в петлю та людина. Тож для виявлення входу Міша збирає своїх підопічних.

Тут ми й підійшли до цікавої історії роду діяльності нашого провідника. Насправді чоловік очолює спеціалізований заклад з навчання молодого покоління шукачів. У цій свого роду школі чи скоріш секції готують хлопців для подальшої служби у лавах вартових, особистих охоронців, приватних детективів, шпигунів (це вже моє особисте припущення) та решти занять шукачів.

План був доволі простий, навіть я зрозуміла. Міша виставляє своїх хлопців по периметру петлі, і вони спостерігають за виділеними їм ділянками. Коли ж наш підозрюваний вийде зі свого укриття, ми зможемо засікти і його, і місце входу в петлю.

За хвилин двадцять до нас підійшов молодий хлопець. Я оглянула його уважним поглядом. На вигляд років 16-17, коротка стрижка, серйозне обличчя, стриманий одяг: чорна кофта поверх білої футболки, темні джинси та чорні кросівки. Побачивши такого хлопця на вулиці, ніколи не запідозрила б його у приналежності до якихось надприродних істот. Звичайний молодий симпатичний хлопець.

– Красунчик, чи не так? – Лілі лукаво усміхнулася.

Хоча сказала вона це не голосно, але без сумнівів ця інформація призначалася саме хлопцю. Я все ще пам'ятала, що у шукачів дуже хороший слух, а стояли ми всього за кілька кроків від них з Михайлом. Варто віддати належне, хлопець не подав виду, що почув слова Лілі, але ніби ненароком на секунду кинув зацікавлений погляд на дівчину. Вона лише ширше усміхнулася. Для неї це була цікава розвага.

Міша коротко без подробиць описав ситуацію, роздав короткі вказівки, а потім попросив прозвітувати про всіх, хто прибув.

– Перший – 7 хвилин, другий – 8, третій – 10. З кінця 21, 19 та 18, – так само лаконічно прорапортував хлопець.

Я оцінила їхню манеру спілкування. Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. Напевно для їхньої роботи це важливо.

– 21 хвилина? – Мишко не піднімав голос, але в його тоні промайнуло невдоволення. Хлопець лише кивнув. – Клич перших та останніх трьох.

Через кілька хвилин перед нами стояло шестеро: вже знайомий нам хлопець і ще п'ятеро. Усі вони були приблизно одного віку, підтягнуті, привабливі юнаки.

– Ви серйозно вважаєте, що 20 хвилин це нормальний результат? – почав Міша. – Ви вже повинні знати, скільки може статися за такий час. Ваше зволікання може дорого коштувати, – хлопці мовчали, опустивши голови. – Я так розумію, ви були чимось дуже зайняті, якщо не змогли прийти раніше. Припущу, готувалися до іспиту з розпізнавання отруйних трав по запаху. Значить, ви без труднощів зможете здати його не на місяць раніше, як я попереджав, а наступного тижня.

Чоловік відрізав це та махнув рукою. Троє хлопців мовчки пішли. Тільки зараз я зрозуміла, про що взагалі йдеться. Підопічні Михайла повинні були якнайшвидше дістатися сюди. І якщо я правильно зрозуміла, ті троє бідолах зробили це приблизно за 20 хвилин. Але це нереально. Ми тільки територією складу стільки ж часу блукали, а їм треба було ще зі своїх будинків дістатися. А коли хтось живе на іншому кінці міста, що тоді?