Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Перший? – знову коротко запитав чоловік у трьох хлопців, що залишилися. Це начебто трійка фіналістів.

– Я, – відповів все той же хлопець, що раніше звітував Міші. Може це свого роду староста групи або їхній лідер.

– Які портали використовували?

– Біля найближчого супермаркету, 6 хвилин звідси, – відповів один із хлопців.

– Паралельна вулиця від складської території, поряд із спортзалом, 5 хвилин, – це наш симпатичний знайомий.

– На розі, з південного входу, 4 хвилини, – голос останнього хлопця різко відрізнявся від попередніх. У той час як інші поводилися як солдати в армії, він був розслабленим, говорив впевнено, я б сказала трохи гордовито.

Міша зробив легкий кивок головою і два перших хлопця прослідували за своїми товаришами, останній же залишився на місці. Тепер я ще уважніше оглянула його. Він справді разюче відрізнявся від інших хлопців-шукачів, яких я встигла сьогодні побачити. Одягнутий у білу оверсайз толстовку, об'ємні штани та темні кеди. Руки в кишенях, на голові капюшон від худі, погляд впевнений, навіть самовпевнений.

– Андрію, – Михайло майже рикнув, у мене мурашки побігли тілом.

Хлопець же мляво стягнув капюшон, при цьому повернувши руки в кишені і не змінивши розслабленої пози. Його зачіска також виявилася відмінною. Тоді як хлопці носили короткі стрижки (знову прийшла асоціація з солдатами), Андрій мав пишну шевелюру. Густе, трохи задовге волосся з розпатланим чубчиком робило його зачіску злегка недбалою, але привабливою. Як я помітила, Лілі також уважно вивчала хлопця, вона ж запитала:

– На розі? Це не там, де живе тітонька Кессі?

– Ага, – ліниво протягнув Андрій.

– Вона ж нікому не дозволяє використовувати свій портал, – дівчина виглядала справді збентеженою.

– Джентльмени ніколи не вихваляються своїми успіхами, – глумливо посміхнувся хлопець.

На кілька секунд запала тиша, потім Лілі тихо засміялася. Мішу цей жарт так не розважив. Він виглядав напружено.

– Якщо тобі знадобилося лише 4 хвилини від порталу, де ж ти так затримався?

– Я прийшов другим, – байдуже знизав плечима Андрій.

– А міг бути першим.

– І відібрати у нашого правильного хлопчика перемогу? – закотивши очі, фиркнув він. – Ні, позбавте.

– Андрію, – знову гаркнув на нього старший. Хлопець продовжував злегка шкіритися.

– Він був тут, – несподівано озвалася Лілі. – Малий поганець шпигунів за нами.

Міша різко зробив крок уперед. Андрій залишився на місці. Якщо він і занервував, то виду не подав.

– Хіба це не те, чого ви нас навчаєте, Михайле Глібовичу? – невинно помітив хлопець. – І зауважте, я з цим завданням впорався на відмінно, навіть ви мене не вловили. До того ж мені стало жах як цікаво помітивши леді, – він перевів погляд своїх хитрих очей на нас з Лілі. – Не щодня випадає нагода побачити банші.

Лілі стояла дуже близько до мене, і я відчула, як напружилося все її тіло, але на обличчі не здригнувся жоден м'яз. Навпаки, вона мило посміхнулася і протягла:

– У когось надто бурхлива фантазія.

Андрій відповів їй ідентичною усмішкою.

– Чутки містом розносяться швидше за ураган. Всі знають, що вчора від варти втекла дівчина-банші, а допомогла їй славнозвісна в окремих колах відьмочка. Враховуючи, що таких аур як у твоєї подруги я ніколи не бачив і навіть не чув, висновок спливає сам собою, – запала напружена тиша, потім хлопець, махнувши рукою, додав: – Не партеся, я теж не великий шанувальник тих пихатих буржуїв у брендових костюмах.

– Стеж за словами. Це твій уряд, – жорстко кинув Міша. Андрій нічого не відповів, тоді чоловік кивнув головою, і він теж подався на свій пост.

– Цікавий хлопець, – протягла Лілі.

– Батька ніколи не знав. Жив із матір'ю, та вона загинула, коли йому не було й десяти. Після цього його виховувала так би мовити вулиця, – поділився Мишко.

– Вибачте, – озвалася я, – але хіба у вас немає дитбудинків чи чогось подібного?

– Швидше, чогось подібного, – примружила очі Лілі. – Але звичайні діти теж збігають з таких місць, а такі як ми дуже не люблять перебувати під чиїмось контролем, тим паче когось чужого. Тож досить часто просто втікають і живуть як самі того хочуть.

– Їх не намагаються знайти і повернути до цієї установи?

– Ні, – цього разу відповів чоловік. – Такий був їхній вибір. Якщо вони вважають, що впораються без допомоги та опіки – нехай. Але вони завжди можуть повернутись, якщо відчують небезпеку.

Для мене це було дико. Можна сказати, їх просто кидали напризволяще. Нагадує фразу: «Хочеш навчити когось плавати – кинь його у воду».

– Андрій розумний, цілеспрямований, кмітливий хлопець. До того ж із високим рівнем дару. Якби не це – вже давно б вилетів за свою поведінку та витівки, – продовжив Міша. – Ті роки, що він провів на вулиці, багато чому його навчили і зараз він активно використовує цей досвід. Але він не такий, як інші. Ним важко керувати, він часто не дотримується вказівок і робить все по-своєму. Не думаю, що він зможе… – чоловік не міг підібрати правильних слів.