Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Аж раптом її заціпеніння як рукою зняло, і повітрям рознісся розпачливий крик:

– Рятуйте! Рятуйте! Вбивають!.. – верещала вона. – Тут вбивця! Рятуйте! Тут вбивця!..

«Що? Що вона робить?!» – так і сторопіла я. От ніби раніше не могла усвідомити, чим це для мене обернеться!

Але коли з маєтку висипало з пів дюжини людей, і сеньйора почала тикати в мене пальцем… усе стало ясно як день, і ніби громом вразило мене. Ця жінка отруїла ту єдину людину, що любила мене, і виставила мене її вбивцею!

– Ні! Ні! Це не я — це вона! – із невдаваним переляком залементувала я, скочивши на ноги.

– О! – простогнала сеньйора Лефевр і втратила свідомість.

І наша охорона, і поважний сеньйор Бонне, і навіть юний Лоренсо – усі вони були тут (і звідки взялись, спитати б?!) та застигли, вражені розвитком подій. Аж ось звідкись вигулькнув Торнтон і зарепетував, вказуючи у мій бік:

– Схопити її зараз же! Не дайте вислизнути вбивці!

І кожен ринувся до мене. Навіть юний Лоренсо… той самий Лоренсо, завжди такий незграбний та боягузливий – надто вправно він вихопив шпагу, щоб покарати мене за нескоєне!

Жах, жах, жах і ще раз жах – повний ступор охопив мене! Як так?! Що коїться?! Як так?!

«Тікай!!!» – загриміло зсередини.

І лютий біль пронизав до кінчиків пальців – я тікала, як остання злочинниця, як остання боягузка, яку тільки бачив цей світ! А довкола – тільки мур та річка.

«Стрибай!» – наступний наказ. А кручі тут були круті…

– Хапайте її! Вона зараз… – шалений плескіт заглушив усі горлання.

Я шубовснула в воду, від удару обпекло все тіло – та ще й так боляче стукнулась об дно… А може, ну його все? Сили здають, повітря кінчається, вода набирається – чому б мені не залишитися тут, на дні, з ласкавим товариством риб’ячого царства? Та незгасима жага життя виштовхує на поверхню, а страх жене вперед.

Несамовиті крики знову вдарили в вуха… А Кораль так невчасно розбушувалась, запінила високими хвилями, що я ледве втримувалась на плаву. І як же добре, що перед виходом додумалась змінити вчорашню сукню та повиймати всі шпильки з трьох поверхів!

А страх все гнав і гнав… Я ледве подужала вивалитися на берег і стала розпачливо відпльовувати воду. Це від тих «коралів» вона така гірка і пекуча?! Це від тих «коралів» так німіє у ній тіло?!

Та вода недовго займала думки, і я з жахом обернулась назад. Ніхто за мною у річку не кинувся. Тільки Торнтон продовжував репетувати та розмахувати руками, а решта обступила сеньйору Лефевр та намагалась «привести її до тями». Ну, звісно – це значно важливіше, ніж схопити «якусь там вбивцю»! (тільки обурюватись з такої несправедливості буду якось потім)

«Ніхто не погнався – та це не означає, що вони не зроблять цього за мить! Не в моєму становищі марнувати й секунди!» – не встигла подумати я, як зірвалася з місця та метнулася в хащі (це так виглядають кущі, якщо пересуватися на чотирьох).

Безсилий страх гнав уперед, дихання збивало, серце калатало так, ніби їх там умістилась сотня. Мені здавалось, що вони ось-ось пустяться мене переслідувати… Здавалось, тільки я спинюсь – вони накинуться ззаду та скрутять без співчуття і жалю…

А гілля било по обличчю, хапало за одяг, всіма силами намагалось затримати… Я спотикалась і падала, роздирала коліна до крові, дряпала руки, надривала всі м’язи… Чи то завіса з колючок, чи колода повалена – кожну перешкоду брала на таран і не зважала на біль. Яке значення це має, якщо мене схоплять?!

Нервовий шок встановив диктатуру та рухав до єдиної мети – втекти. Втекти за будь-яку ціну! Втекти, незважаючи ні на що! Втекти…

Та чергове падіння виявилось останнім. Сили вичерпались, біль навалився, усвідомлення відновилось… Я безсило повалилась на землю – і просто розридалась на весь ліс.

«Такий світ… Хіба ти не знала? Такі люди… Хіба ти не бачила?» – похитувалась я.

«Таким чином, з’явилось ще одне підтвердження, що батькова казка – не казка. І те, що батько – не батько. І те, що десь там у мене ще можуть бути батьки…» – проривалось крім звичайних волань.

«Але Марта загинула! Єдина людина, що любила мене, тепер мертва! І вбила її вона! І виставила мене її вбивцею!..» – палило лютим болем.

«Що ж тепер буде?! Як тепер жити?! – навалювалась паніка. – Я втратила всіх і все! І тепер моє личко у карному розшуку! За злочин, якого я не робила! За вбивство… за вбивство…» – і знову ридання досягли апогею.

«А може, спробувати довести свою невинність?» – прокинулась маленька надія.

А проте, її тут же розбила реальність: «Аби ж то! Хіба ти не знаєш, що є вже з десять свідків, які не тільки бачили кончину бідолашної Марти, а й те, як ти підливала їй отруту у склянку? Та сеньйора Лефевр уже назначила нагороду за твою голову! Та про це вже знають усі найманці королівства! Та це вже затвердив сам король!..»

І завила я, мов вовк: «О, мені доведеться ховатись, як дикому звіру! Мене ловитимуть, як бездушну істоту! Моя сутність тепер не дорожча, ніж мішечок із золотом!..»

І раптом зсередини тенькнуло: «Селестія», – єдине слово, яке виловила з промови сеньйори. «Селестія!» – це звідти тікали вони, гнані війною і зрадою. «Селестія!» – це там я знайду своїх справжніх батьків!