Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Її слова були, немов пропозиція миру. Я відчув, що вона намагалась знайти компроміс, хоча всередині себе все ще не довіряла мені.
——— Ти зможеш їх воскресити? — запитав я, намагаючись приховати своє хвилювання.
——— Так, якщо ти додаси мене в свою групу.
Ніка навіть спробувала посміхнутися, але це була посмішка, в якій було більше відчаю, ніж щирості. Її губи ледь піднялися в кутиках, але очі залишалися пильними, настороженими, як у хижака, готового кинутися в бій у будь-який момент. Погляд був пронизливим, холодним.
Але я не міг погодитись навіть на такі умови.
——— Я не можу додати тебе в свою групу, — відповів я, опускаючи голову.
Я просто не знав, як це зробити, і це було моєю найбільшою слабкістю в цій ситуації. Така відповідь, звісно, була їй не до вподоби. Обличчя Ніки відразу ж скривилося від люті і я відчув, як напруга знову почала зростати між нами.
Вона з усієї сили штовхнула мене на землю, змусивши мене впасти з такою ж різкістю, з якою вона вдарила. Земля вдарила мене в спину. Біль поширився всім тілом, але я навіть не пручався. Ніка знову дістала рушницю. Її руки тремтіли від гніву. Але я навіть не намагався вистрілити в неї. Я знав, що не зможу цього зробити. Не зможу навіть підняти меч, щоб завдати їй шкоди.
Я просто сидів на землі, відчуваючи, ніби все вже було вирішене за мене. Я не міг змусити себе зробити що-небудь, аби хоч якось захиститися чи атакувати.
——— Я тебе вб’ю! — закричала Ніка.
Її голос був пронизливим, а слова були сповнені такої люті, що здавалося, вона зараз вибухне, і її ненависть зруйнує все навколо. Та я тільки закрив очі і опустив голову.
——— Та ти що, знущаєшся наді мною?! — ще сильніше заволала вона. — Просто назвись і скажи, як ти дістав дані від акаунту Богдана?!
Я мовчав. Моя тиша була моєю відповіддю, і це ще більше розпалювало її гнів. Вона кинула меч, і я почув, як метал з глухим стуком вдарився об землю. Потім вона сіла поруч зі мною.
——— Ти хоча б уявляєш, що для нього означає ця гра? — її голос був тихим, але кожне слово було наче насичене болем. — Це — єдине, що тримає його в цьому світі. Не можна в нього забирати гру! Це доб’є його! Тільки гра може вилікувати його! Тільки «OOW» зцілює його!
Я відчував, як її слова проникли вглиб моєї душі. Я бачив, як її очі заблищали від сліз. Я не міг залишатися байдужим. Потягнувся до її губ, не роздумуючи над тим, що роблю. Це був імпульс, що виник у самому серці, і я не міг його зупинити. Очі Ніки розширилися від здивування. Вона заклякла, ніби це було щось, що вона ніколи не очікувала відчути. Проте я нарешті зробив це. Цей поцілунок був для мене більше, ніж просто дія — це було визнання, спроба висловити все те, що я не міг сказати словами. Її губи були теплими, м’якими, і на мить я відчув, як весь світ зник, залишаючи нас лише удвох.
Вона не рухалась. Її тіло було напружене, як струна. І я поцілував її ще раз, більш рішуче, вкладаючи в цей поцілунок все, що накопилось в мені. Але після цього вона зникла. Її постать розчинилася в повітрі. Вона вийшла з гри.
——— Який же дивний сьогодні день, — сказав я, проводячи пальцями по губах.
Мої щоки знову запалали, і я відчув, як тепло піднімається до обличчя, змушуючи мене відчувати сором і радість водночас.
——— Це було доволі необачно з вашого боку, — озвався нарешті мій помічник.
Його голос прозвучав у моїй голові, повертаючи мене в реальність. Його тон був нейтральним, але я відчував у ньому приховану критику, наче він намагався нагадати мені, що все ще є правила, яких треба дотримуватися.
Я лише посміхнувся у відповідь. Потім ліг на землю, розкинувши руки в різні боки. Прохолодна земля під моєю спиною допомагала мені заспокоїтись.
Через якийсь час зʼявився Скай з вовками.
——— Господарю, з вами все гаразд? — запитав він, нахиляючись до мене, — Ми чули постріли!
——— Краще не буває, — відповів я, з блаженним обличчям заплющивши очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вʼячеслав, Ірина Скрипник», після закриття браузера.