Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

gens irritable[45], як відомо, я дуже рада, що сього не сталось» [94, с. 487]. «Даремне гадаєте, що наш публіцистичний контроверс мав такий фатальний вплив на мої відносини до Вас, — зауважувала вона. — Я завжди вміла відрізняти публіцистику від приватних справ» [94, с. 487].

Мало значення, очевидно, і те, що 1897 рік видався важким і для Франка. До Лесі Українки доходили зі Львова чутки про його неприємності, і вона в одному з листів до родичів згадувала про ці чутки: ніби Франко змушений був закрити журнал «Житє і слово», що він вийшов (чи його вигнали) з Наукового товариства імені Шевченка, що «ніби поляки всіх напрямків ображені якоюсь його статтею про памятник Міцк[евичу] і напались нього в прессі і т. и.» [94, с. 441]. «Щось не віриться, певне міфологія», — коментувала вона.

Однак це не були лише чутки. 1897 рік у житті Франка насправді був особливо драматичний — зокрема після публікації в німецькомовній віденській газеті «Die Zeit» статті «Поет зради» («Ein Dichter des Verrathes», 1897), що була сприйнята образливою не лише щодо пам'яті Адама Міцкевича як національного поета, але й самих поляків. Про глибоку кризу письменника свідчила й опублікована 1896 року лірична драма «Зів’яле листя» та передмова до збірки «Мій Ізмарагд» (1897). Усе це та інше повернуло персональну симпатію Лесі Українки до Франка, відкрило глибоку драму його як поета, а за цією драмою вона побачила, як у дзеркалі, і власну долю українського поета, змушеного працювати задля громадської «користі», а не заради натхнення.

І все ж Леся Українка не здалася. «Прийшла коза до воза», — написала вона матері, отримавши листа від Франка. І хоча він не перепрошував, вона повідомила матері, що «відповіла йому в гречному тоні» й що рада такому закінченню «конфлікту», бо Франка «яко писателя і діяча я ніколи не переставала поважати» [94, с. 489]. У цій дискусії Леся Українка проявила себе талановитою ученицею свого духовного батька — Михайла Драгоманова. Увесь духовний, моральний та ідейний досвід, здобутий від учителя, став уже частиною її ідентичності. Період навчання для неї скінчився. Вона вже вийшла на свій шлях.

Книга третя

Жіночий роман: Леся Українка і Ольга Кобилянська

Товаришки

Леся Українка почула про Ольгу Кобилянську від Михайла Павлика. У 1891 році дорогою до Відня на лікування вона з матір’ю зупинилася у Львові, де й познайомилася з Павликом. Останнього вона, як і більшість тогочасної галицької інтелігенції, сприймала за найближчого учня й соратника Михайла Драгоманова, що цілком закономірно підсилило до нього симпатію. Павлик же після знайомства з Оленою Пчілкою та її донькою в листі до Драгоманова назвав Лесю на свій вік «геніальною жінкою» і написав, що вона «просто ошоломила мене своїм образованням та тонким розумом» [55, с. 131]. Ця характеристика стосувалася не лише інтелекту, але мала й гендерний відтінок: він здивований, зустрівшись із такою жінкою. Леся Українка жартувала в листі до Драгоманова, що віденські знайомі шуткують «з симпатії Павлика до мене», але «та симпатія взаємна» [94, с. 128]. Уже у Відні, познайомившись із «січовиками»-студентами, Леся сповіщала брата, що її з матір’ю часто навідують «кнакни січові» (кнакнами в їхній інтимній родинній мові називали хлопців), і, «як видно, кожна з них жде тілько приключки, щоб уявитися до нас із візитою, бо їм таки цікаво, що то за істоти “жінки з України”». Вони говорять, сперечаються, грають, співають — і Косачівна коментувала: «Не знаю, чі вони зо всіма жінками, чи то тілько з нами так, але видно, що вони уважають нас спосібними на поважні розмови, і через те говорять з нами по правді, а не те що “бавлять пань” (такий єсть вираз в Галичині)» [94, с. 116].

Отож Леся Українка повідомляла з Відня Павлику, що пишеться їй мало, «б’є байдики», і, на щастя, її не оперуватимуть, зате місяць перебуватиме в гіпсовому бандажу. «От і ціла потіха!» — пише жартома. А тим часом вона насолоджується життям у статусі a la touriste: «Живу тут ще як вільна людина, розглядаюся по Відні, хожу до театру і нічогісінько не роблю» [94, с. 108–109]. Перебуваючи в австро-угорській столиці, вона просить Павлика прислати їй повість Ольги Кобилянської «Лореляй» (попередня назва «Царівни»), про яку той згадував у Львові. «<…> Мені дуже цікаво прочитати її, тим більше, що се праця жіноча», — зауважує літераторка, згадуючи про задум видання «Другого вінка» — збірника жіночих творів, над яким працює її мати [94, с. 120].

Загалом, у її словнику цього часу багато відсилань і коментарів пов’язано саме з гендерними характеристиками. Вона пізнає звички, правила й моделі стосунків, зокрема між чоловіками й жінками, іронізує над правилами галицької добропорядності й над сентиментальністю німецьких жінок: «Тут німки дуже часто плачуть по театрах, як тілько що не-будь таке жалібне, то вони просто аж падають з жалю, а я тілько собі думаю: ну, і чого вже так розливатися?!» [94, с. 122]. Загалом Леся Українка в цей час у грайливому гуморі й, описуючи братові свій віденський розпорядок, повідомляє: замість «юмористики для розривки я читаю Heratsantrag’i (призволення до шлюбу через газети) та Lebesbriefe (кохані листи), і то мене впроваджує в сатиричний настрій» [94, с. 116].

Прочитавши «Лореляй», Леся Українка відразу ж пише Павликові, що повість їй дуже сподобалася: «Щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в цій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не діллетантизм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі» [94, с. 123]. Леся Українка відзначає впливи Жорж Занд, але особливу вагу твору вбачає в тому, що змальовано «історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва» [94, с. 123], із захватом зазначає, що краса повісті полягає «не так в її ідеях, як в глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки» [94, с. 123–124].

Лист до Павлика засвідчив, що, попри зауважені «технічні» недоліки (те, що повість писана двома стилями — «дуже романтичним» і «чисто натуралістичним»; має впливи німецької мови, іншими словами, «Німеччини»; відзначається невикінченістю характеру Орядина тощо), «Лореляй» дуже «зачепила» Лесю Українку. У ній вона побачила свою власну історію та історію цілого інтелігентного українського жіноцтва, відчула шукання нового стилю й нової мови, пронизаної жіночою суб’єктивністю, зауважила психологію «нової жінки» fin de siècle, якою й сама була. Ключовим стало саме це: вона почула голос своєї сучасниці, розумної й інтелігентної жінки, українки, яка, подібно до неї, шукає свій шлях у літературі й суспільстві. На той час Лесі Українці було двадцять років, Кобилянській — двадцять