Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

вісім. Кобилянська говорила мовою, знайомою молодій письменниці, і говорила про речі, що були їй дуже близькі. У цей час Леся Українка працює над оповіданням «Жаль», де так само, як і Кобилянська, порушує питання про те, як жінка залежна від середовища і як середовище відбирає в неї право на власне життя. Зрештою, тенденційні твори про «жіноче питання» її не особливо цікавлять, натомість вона любить, коли «описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія, у гарній формі та ще й з таланом» [94, с. 197].

Досить цікаво, що перше заочне знайомство Лесі Українки й Ольги Кобилянської відбувається «літературно» поза межами України, ніби впізнати одна одну й відчути близькість і суголосність ці дві «нові» жінки можуть, лише віддалившись від батьківщини. Того ж року, вже повернувшись додому, Косачівна відписує Павликові, що її тішить бажання Кобилянської листуватися з нею, і через нього перепрошує, що не зможе відповідати їй німецькою.

Однак власне листування розпочалося дещо пізніше. Рання кореспонденція не збереглася. Складається, однак, враження, що першою написала Леся Українка. Кобилянська відповіла. І ось уже в травні 1899 року Леся Українка, перебуваючи на лікуванні, цього разу в Берліні, напише Кобилянській, назвавши її «дорогою і шановною товаришкою» [95, с. 125]. Головне, що підкреслює Леся, отримавши відповідь, це впізнаваність особи: Кобилянська у своєму листі постає для нею саме такою, якою уявляла собі на основі її творів.

У їхньому листуванні насамперед зринуть теми, співзвучні долі жінки-письменниці та її самореалізації на літературній ниві. Очевидно, Кобилянська нарікала, що доля не особливо сприяла її самореалізації, і шкодувала, що не мала «братньої руки помочі» ні від кого. Леся Українка її заспокоювала: «Врешті, може так вийшло краще: Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожен має, Ви самі створили собі свою долю і нікому не завдячуєте її. Крім того, вірте мені, чужа поміч власне не поміч: мені лехко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини похожу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі инших, про які не буду Вам говорити, бо Ви їх певне знаєте» [95, с. 125]. Ще важливішим є те, що Леся Українка розпізнала унікальність Кобилянської як письменниці в українській і, зокрема, як вона пише, «галицькій» літературі, де досить критично сприймалася екзотичність буковинської авторки-жінки. Кобилянській дорікали незнанням української та впливами німецької мови. Натомість Леся Українка переконує, що «Німеччина», себто німецькоцентризм, була порятунком, дозволила пізнати світову літературу і «вивела Вас в широкий світ ідей і штуки» [95, с. 126]. У письмі галицьких літераторів, як веде вона далі, «чути закуток, запічок, — у Вас гірську верховину, широкий горизонт». І, виголошуючи власні смаки, додає: добре, що «Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську»; добре, «що Ви пізно навчились нашої літ[ературної] мови, дарма, зате Ви навчились її, тоді коли инші одразу думали, що знають» [95, с. 126].

У цьому великому листі до Кобилянської з берлінської лікарні багато вражень та ідей; відгуки громадяться, тісняться; позитивні оцінки чергуються з критичними зауваженнями щодо дещо надмірного романтичного «залітання» її товаришки ins Blau і впливів Ніцше, про якого відразу ж Леся відгукується, що цей філософ їй ніколи не імпонував, а його ідея Ubermensch’a[46] якось не чарувала, однак це нічого не значить, бо в неї є друг-ніцшеанець, і він мириться з її антиніцшеанством. Леся Українка хоче виговоритися, вона схвильована. «Сподіваюсь теж, що ми з Вами поговоримо ще не раз на сю і на инші теми і в листах, і живим словом», — пише вона, знову й знову називаючи Кобилянську «дорогою товаришкою» [95, с. 127].

Дізнавшись, що Кобилянська планує їхати на Археологічний з’їзд до Києва, Косачівна сподівається особисто побачитися й запрошує «завітати до мене на хутір в Полтавщині», а коли не там, то «конечне привітаю Вас в нашій хаті, чі в Києві, чі в Гадячі, або і там і там» [95, с. 127]. При цьому розповідає досить особисті речі про себе, про операцію, про хворобу, що триває вже 16 років, зізнається, що «операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге собі й за царство небесне такого не хочу» [95, с. 128]. Кілька разів у листі вона називає себе «інвалідом». Так щиро, як напівзнайомій Кобилянській, Леся нікому, навіть рідним не дозволяла собі відкриватися і виговорювати свої справжні почуття, оберігаючи їх від переживань. Кобилянська є для неї ідеальною бесідницею — знайомою з творів і водночас незнайомою, далекою й такою ж заглибленою у творчість, як вона сама. Лариса Косач потребувала такої бесіди й такої щирості — занадто багато доводилося їй страждати, переборювати болі, бувати самотньою, — і розповісти про все це до цілковитої відвертості, навіть самооголення, вона не могла навіть рідним. Зрештою, вона зізнавалася Кобилянській, що є не досить одвертою, і навіть найближчі друзі «не знали мене всеї. Та я думаю, що се так і буде завжді» [95, с. 136].

У наступному листі з Берліна Леся Українка оповідає про себе детальніше, іронізує, повертаючись до звичного тону, рекомендує себе й свою «хронічну» натуру, зізнаючись, що «справді у мене все хронічне, і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть» [95, с. 134]. Вона вибачається за таку клінічну лексику й іронізує, перефразовуючи відомий вислів Ґете про те, що пізнати поета можна, лише відвідавши його в рідній країні. Леся натомість зауважує, що, аби зрозуміти поета, треба навідатися в його лікарню, «адже я мешкаю в шпиталі»: «Wer den Dichten will verstehen, mus[s] in Dichters — Klinik gehen!». І додає: «Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним», ніби передчуваючи, що таким насправді воно й буде. Із перервами вони листуються з 1899 до 1913 року, останнього листа до любої товаришки Леся Українка напише на початку травня, трохи більше ніж за два місяці до смерті.

У листах вони детально обговорюють план поїздки Кобилянської в Україну. Причому ця подорож постає вже справою не лише особистою, а національною. «Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як украінкам треба їздити в Австрійську Русь і взагалі за границю», — запевняє Леся Українка [95, с. 134]. Окремою темою стає «чудне, непросте відношення до жінок», яке вона помітила в галичан, коли на жінку («на нас», — пише, зараховуючи Кобилянську до союзниць) дивляться «або згори в низ, або знизу в гору, а щоб так просто, нарівні — зроду!» [95, с. 135]. Вона іронізує також над «мішаниною