Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Рос ввів код у комутаторі, і зонд облетів будинок з іншого боку, зависнувши над другим входом. На піску виднілися дивні сліди, але вони виглядали старими — щонайменше тижневої давнини.

— Зонд, бар’єр, — наказав Рос.

Коли зонд підлетів до невидимого поля, по його поверхні пройшли електричні розряди, і картинка зникла.

— Ліе, що відбувається? — запитав я через шифрований канал.

— Нічого не бачу, — відповіла вона. — Але чую звуки бою в тому напрямку.

За пару хвилин на зв'язок вийшов Рос:

— Ми повертаємося. Приймайте гостей.

Залишившись на містку разом із професором Кхалом, я перевів погляд на його екран. На ньому було видно, як Кук із Фурі завершували проходження через шлюз та блоку сканування і вийшли до особняка графа. Їх зустріли два охоронці в масивній, але практичній броні, які провели наших колег до будинку. Але будинком це важко було назвати, швидше палац, в якомусь стилі, що нагадував суміш необароко та модерн. Вони зайшли всередину і потрапили у вестибюль. Він був вражаючим – висока стеля прикрашена геометричними візерунками, які мерехтіли ніжним білим світлом. Здавалося, що ці візерунки постійно змінювалися, але зберігали цілісність. У центрі приміщення стояв великий стіл з напівпрозорого матеріалу, за яким сиділа дівчина в діловому костюмі. Її шкіра кольору індиго відсвічувала металіком, а погляд був зосередженим.

Вона підвелася, вітаючи наших колег:

— Професоре Кук, раді вас бачити у нас. Як добралися? 

—  Навзаєм. Дякую, чудово, — відповів він. 

Вони обмінялися кількома загальними фразами про погоду й політику.

— На жаль, сталася прикра подія: граф занедужав і терміново проходить лікування в медкапсулі, —  продовжила вона.

Кук і Фурі переглянулися. Кук, зберігаючи дипломатичний тон, відповів:

— Прикро це чути. Передайте графу наші побажання для швидкого одужання.

 — Граф вибачався і просив передати, чи зручно вам буде перенести зустріч на завтра. Ми надамо вам всі умови для відпочинку.

—  Так, думаю ми може затриматися до завтра. Якщо граф не проти, ми повернемося на корабель і зачекаємо.

—  Як забажаєте, – кивнула дівчина, її голос залишався холодно-ввічливим. – Ми надішлемо детальнішу інформацію щодо завтрашньої зустрічі.

Вони потисли один одному руки, після чого Кук і Фурі вирушили назад до корабля.

Тим часом, на екрані з камер човника з’явилася тривожна сцена: Рос заносив в середину чиєсь непритомне тіло. 

Коли човник повернувся на корабель, усі ми зібралися на містку. Кук і Фурі щойно прибули з особняка, і ми коротко переказали їм те, що сталося на острові. Рос і Ліе телепортувалися до нас разом із незнайомцем.

Рос, обережно опустив тіло на підлогу, і ми всі схилилися над ним. Побачивши, хто це був, я не зміг стримати себе:

— Лайно! Це ж меріан!

На підлозі перед нами лежав гуманоїд із планети Маріне – представник раси Меріанів. Вони називали себе — нащадки глибинних вод, водних гуманоїдів із планети, яка на 99% покрита океанами. Їхня перлинно-блакитна шкіра, блискуча й ніби вкрита водяною плівкою, нагадувала про їхнє підводне походження. Довгі перетинчасті пальці ідеально підходять для плавання, а замість волосся на голові були щупальця, схожі на рухливі морські водорості.

Великі чорні очі меріана, були закриті подвійними повіками. На шиї виднілися зябра, які закривалися, коли меріани перебували на суші. Їхній торс був пропорційним, але ноги здавалися трохи коротшими, більш пристосованими до плавання. Замість нігтів кінчики пальців прикрашали маленькі, присоски. Його дихання було нерівномірним, а на грудях та шиї виднілися синці, що свідчили про те, що йому дісталося від Роса.

Ця раса була відома своєю витривалістю та розумом. Їхній слух і чуття орієнтації під водою не мали собі рівних, а в довіднику говорили, що меріани можуть спілкуватися на відстані за допомогою ультразвуку.

— Меріан? – пробурмотів Кук, нахиляючись до тіла. – Що він робить так далеко від Маріне?

— Може, спершу розберемося, хто він і чому хотів нас хакнути, – втрутився Рос, обережно торкаючись зябер гуманоїда, щоб переконатися, що той живий.

Ліе активувала медсканер, і його екран засяяв даними про стан істоти. Серце билося нерівномірно, а на потилиці та грудях помітні були набряки.

— Рос, а не можна було якось акуратніше? —  звернулася вона до сержанта.

— Його не брав паралізатор, тож прийшлося по старом відключити. Хай дякує що живим  лишив, я стаю дуже дратівливим, коли по мені з ПГ-М-ки  стріляють — пробурмотів він.

— Що ви думаєте, капітане? – запитав я, намагаючись приховати тривогу.

Кук замислився, дивлячись на тіло меріана.

—  Йому не більше 18 циклів, він ще молодий. За їх звичаями діти можуть покинути батьківський дім коли їм виповниться 25 циклів. Давайте спершу дочикаємося поки він отямиться. Ліе, Фурі перенесіть його до медблоку. Рос, тобі доведеться швидко обстежити той острів ще раз. І знайди мені причину, чому він з'явився саме тут.

— Рос я з тобою, —  вирвалося в мене.

Сержант глянув на Кука, той кивнув. 

—  Ден, вдягай бронескафандр, я чекатиму тебе в човнику.

Мені не потрібно було повторювати двічі, вже за три хвилини, я застрибнув на ходу у човник,  і Рос майже одразу зачинив шлюз. Ми почали стрімко набирати висоту одночасно прискорюючись. Я відчував  невеликий мандраж у суміші з азартом. Рос тримав траєкторію човника низько – на висоті близько ста метрів, рухаючись над безкраїм океаном. Темрява ночі обволікала нас, а стелс захист додавав впевненості щодо нашої непомітностіі.

За кілька секунд човник перейшов надзвуковий бар’єр, і невелика вібрація розійшлася по корпусу. На табло висвітилася шкала часу до прибуття – трохи більше двох хвилин.

Рос, не відводячи очей від панелі керування, почав видавати накази:

– Слухай уважно. Висаджуємося швидко. Ти йдеш позаду мене. Зі зброї використовуєш тільки ЕМКу. Зрозумів?