Читати книгу - "Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый"

Глава дев'ятнадцята. Усе навпаки.

   Перед тим, як відправитися у ці мандри, я про це повідомив у першу чергу батькові зі світу гібридів. Той подумав трохи і через декілька хвилин я вже тренувався контролювати свою другу іпостась.

     Хоч це й було доволі важко, бо демон усередині часто виривався на свободу, і Озіру доводилось мене заспокоювати, але я все ж зміг трохи опанувати цю техніку. Батько зі світу гібридів сказав, що в найближчий час треба буде по мінімуму використовувати сили демона і взагалі майже його не чіпати, але я і без того це робив дуже мало.

     Після тренування я повідомив вже Тимура про те, що збираюсь у подібну мандрівку. Той довго відмовляв мене від цього, кажучи, що це може бути небезпечно і що ми можемо придумати щось інше для порятунку матері, щоб ніхто не ризикував, але я стояв на своєму. Раз вирішив - значить варто довести усе до кінця.

     Також я перед усім спробував відмовити Заргора і Мортідж йти зі мною, але вони настояти на тому, що їм варто піти зі мною, бо точно може знадобитися їх допомога. Добре, хай якщо хочуть - йдуть.

..

 

..

 

..

 

..                     

                   

..             

    Ці дерева, як виявилось, знаходились на самому краю Оушена - там, де я ще ніколи не ходив. Якось я пропустив той клаптик землі. Мортідж вирішила піти з нами, сказавши, що без її допомоги як лікаря можливо станеться щось погане. Я не був проти, але про всяк випадок навчив її до нашої мандрівки декільком трюкам з її енергією.

     Лігорію я залишив головною у своєму світі, а мою «мати» нажаль довелося вбити. Вона нам була не потрібна. Не сказала нічого корисного, навіть я нічого підходящого для нас у її свідомості побачити не зміг. Та й батько зі світу гібридів казав, що так буде набагато краще - менше мороки.

    Ці дерева були доволі дивними. Вони явно були не схожі на звичайні дерева, які ми вже звикли бачити до цього.

     По-перше, дерева були дуже довгими. Настільки довгими, що доводилось закидувати голову, щоб хоч якось роздивитися їх кінець, який інколи навіть ховався у хмарах або тумані. Та й не завжди можна було це зробити.

     По-друге, ніяких гілок вони не мали. Листя на них також не було. Добре, на рахунок листя - то ще нічого. Бувають же мертві дерева, які навіть влітку не можуть квітнути. Та й восени листя падає. Але те, що на деревах не було гілок - це вже щось новеньке.

     Ну і по-третє, ці дерева я спочатку сприйняв як стовбури, схожі на ліхтарі двоногів, які зазвичай стояли біля доріг і коли починався вечір, вони починали мерехтіти, з-за їхнього дивного сірого кольору.

— Якщо вони сірого кольору, схожі через це на залізо  і по відчуттям ти наче торкаєшся металу, то можливо варто їх якось привести в дію завдяки потужній енергії.

— Так, гадаю, ти правий. - Погоджуюсь, продовжуючи розглядати дерева. - Озір наче казав, що такі дерева - портали до потрібного нам світу. Але цікаво, як саме цей портал варто відкрити...

— Ти забув, що я теж амфігор? - Заргор став поряд і опершись на свою вірну палицю, подивився на мене.

— Вибач. Якось не подумав. - Я подивився на нього у відповідь. - Але ти певен, що варто ризикувати? Що, якщо це щось погане? Ми ж до кінця ще не знаємо, як працюють ці дерева.

    Можливо, тепер у мене з'явився невеличкий страх перед ось такими дивними порталами - особливо коли ти не знаєш, що вони за собою несуть. Гадаю, це було через те, що я колись потрапив до світу гібридів і ледь зміг згадати свою людську сім'ю.

— Гадаю, я впораюсь. Все ж, сил у мене тепер достатньо навіть не дивлячись на мою зовнішність.

     Добре, якщо він хоче - варто спробувати. Якщо що, гадаю, я зможу йому допомогти.

     Заргор підійшов трохи ближче до дерева. Спочатку обережно поклав руку на стовбур дивної рослини, провів вверх, наче намагаючись зрозуміти, з якого матеріалу зроблено це дерево, ну а потім вже почав діяти.

     Коли демон випустив частину сліпучої енергії, нічого не відбулось. Тільки чулися дивні звуки зі сторони дерева, які ніхто не зміг зрозуміти. Але різко стовбур дерева «роздвоївся», і ці дві сторони почали нагинатися так, як не зробили б звичайні дерева.

     Заргор тим часом знову пустив електричний струм по стовбуру, щоб усе пішло за планом. А я лиш сподівався, що там, де ми будемо, я зможу знайти свою мати...

    Коли з'явився дивний портал у арці, яку утворило дивне дерево, Заргор відійшов від стовбура. Портал почав повільно зачинятися. Схоже, він працює від сил того, хто цей портал відкрив. Через це, щоб встигнути, я схопив Заргора і Мортідж за лапи й потягнув до порталу, щоб ми встигли.

     Тут усе було доволі дивним. Не таким, як ми звикли. Принаймні, я то вже звик до того, що довкола мене відчно відбувається щось дивне, а ось дівчина з демоном ще не звикли до подібного.

     Це був начебто як коридор, який вів до іншого місця. Але незвичайний коридор. Довкола нас були такі ж самі дивні дерева, але щось підказувало мені, що багато з них не могли відкрити портали через те, що просто були для цього непридатні.

    Заргор зараз лишився майже усіх своїх сил - все ж, це дивне дерево відняло майже усе. Тому я летів поряд, готовий якщо що, підтримати його і не дати впасти. Коли попереду з'явилось щось по типу ще одного порталу, я запропонував:

— Давайте зараз ми «зайдемо» туди? Можливо, там є щось корисне.

     Звісно, нічого так просто не вийде, я знаю це. Ніколи нічого в перший раз не виходить - ось і тут ми ось так одразу нічого не зможемо отримати. Але перевірити принаймні варто, бо хто його знає. Можливо й знайдемо тут щось корисне.

    Коли ми опинились у іншому вимірі, особливої різниці я поки що не побачив. Природа тут була така ж сама, тварини, схоже, теж. Нічого дивного чи цікавого поки що не було.

    Поки що чогось цікавого чи корисного тут не було. Да і вимір цей був не дуже схожий на той, куди зазвичай забирають людей чи гібридів, яких збираються замінити. Але принаймні, можна було трохи подивитися те, що тут відбувається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍