Читати книгу - "Чи це людина"

один одному у вічі. Той чоловік, мабуть, був твердий, він, певно, був цілком іншого гарту, ніж ми, якщо ці умови, які зламали нас, його зламати не змогли.

Бо ми теж зламалися, ми переможені — нехай навіть ми зуміли пристосуватися, нехай навчилися знаходити їжу і берегтися від виснаження та холоду, нехай навіть ми повернемося звідси.

Ми віднесли менашку на нари, розділили її вміст, втамували щоденну лють голоду, а тепер знемагаємо від сорому.

Історія десяти днів

Вже багато місяців вряди-годи чувся гул російських гармат, коли 11 січня 1945 року я захворів на скарлатину і знову опинився в Ка-Бе. «Infektionsabteilung», інфекційне відділення, тобто кімнатка, справді дуже чиста, з десятьма нарами у два яруси; шафа, три ослони і сидіння з отвором для відра для тілесних потреб. І все це три на п’ять метрів.

Вилазити на верхні нари було складно, бо не було драбини, тому коли хворому гіршало, його переводили на нижні нари.

Коли я прийшов, я був тринадцятим; з решти дванадцятьох четверо мали скарлатину — двоє політичних французів і двоє молодих угорських євреїв; крім того, троє мали дифтерію, було двоє тифозних, а один мав огидну рожу на обличчі. Решта двоє мали більше, ніж одну хворобу і були неймовірно знесилені.

У мене була сильна гарячка. Мені пощастило мати нари тільки для себе; я з полегкістю вклався на них — я знав, що маю право на сорок днів ізолятора, а отже відпочинку, і вважав себе досить міцним, щоб не боятися, з одного боку, наслідків скарлатини, а з іншого — селекцій.

Завдяки моєму вже досить довгому досвіду табірного життя я зумів взяти зі собою свої особисті речі: пояс з переплетених електричних дротів, ложку-ніж, голку з трьома відрізками нитки, п’ять ґудзиків і, врешті, вісімнадцять шматочків кременю, вкрадених в лабораторії. З кожного з них, терпляче обтесавши ножем, можна зробити три менші камінці розміром якраз для звичайної запальнички. Їхня ціна становила шість-сім пайок хліба.

Минули чотири спокійні дні. Надворі падав сніг і було холодно, але барак опалювався. Я діставав сильні дози сульфаніламіду, мене сильно нудило, і я ледве міг їсти; розмовляти з кимсь мені не хотілося.

Двоє французів зі скарлатиною були симпатичні. То були два провінціали з Вогезів, які потрапили в концтабір кілька днів тому з великим транспортом цивільних, яких німці взяли під час облави, відступаючи з Лотарингії. Старшого звали Артюр, то був малий і худий селянин. Другий, його товариш по нарах, звався Шарль, він був шкільним учителем і мав тридцять два роки; замість сорочки йому дісталася кумедно коротка літня майка.

На п’ятий день прийшов цирульник. То був солунський грек; він розмовляв тільки тою вишуканою іспанською, якою говорив його народ, але розумів по трохи всі мови, якими розмовляли в таборі. Він звався Ашкеназі і був у таборі майже три роки; не знаю, як йому вдалося отримати посаду перукаря в Ка-Бе, адже він не розмовляв ні німецькою, ні польською і не був особливо брутальний. Я чув, як він, перед тим як ввійти, довго і схвильовано розмовляв у коридорі з лікарем, своїм земляком. Мені здалося, що вираз обличчя у нього був якийсь незвичний, але міміка східних людей відрізняється від нашої, тому я не розумів, чи це страх, радість чи просто хвилювання. Він знав мене, принаймні знав, що я італієць.

Коли підійшла моя черга, я з трудом зліз з нар. Я спитав його італійською, чи нема новин; він перестав мене голити, серйозно і значуще примружив очі, кивнув підборіддям у напрямку вікна, а тоді зробив широкий жест, показуючи в бік заходу.

— Morgen, alle Kamarad weg  [66].

Глянув мимохідь на мене широко розплющеними очима, немов очікуючи від мене здивування, а тоді додав: «Todos todos» — «усі, усі», — і знову взявся за роботу. Він знав про мої кремінці, тому голив мене досить обережно.

Новина ця не викликала у мене жодної безпосередньої емоції. Уже багато місяців я відчував біль, радість, страх тільки тим відстороненим і далеким способом, який характерний для концтабору і який можна назвати умовним; якби я тепер зберіг — думалось мені — свою попередню вразливість, це був би надзвичайно хвилюючий момент.

Я все чудово розумів; вже давно ми з Альберто передбачили небезпеки, які виникнуть під час евакуації табору та визволення. Зрештою, новина, яку приніс Ашкеназі, тільки підтвердила чутки, які вже кілька днів кружляли табором: що росіяни вже у Ченстохові, за сто кілометрів на північ, що вони вже в Закопаному, за сто кілометрів на південь, що німці в Буні вже готують міни, щоб підірвати фабрику.

Я одне за одним роздивився обличчя своїх товаришів по палаті: було зрозуміло, що про це не варто говорити з жодним із них. Вони б відповіли: «Ну і що?» і на тому все б скінчилося. А французи були інші, вони були ще свіженькі.

— Знаєте що? — сказав я їм. — Завтра табір будуть евакуювати.

Вони закидали мене запитаннями: «Куди? Пішки?.. І хворих теж? Тих, хто не може ходити?» — вони знали, що я бувалий в’язень і розумію німецьку; з цього вони виснували, що я знаю про це набагато більше, ніж хочу сказати.

Але я більш нічого не знав; я сказав їм це, але вони далі питали своє. От зануди. Що ж, вони в концтаборі всього кілька тижнів і ще не навчилися, що тут запитань не ставлять.

Пополудні прийшов лікар-грек. Він сказав, що ті з хворих, які можуть ходити, теж дістануть взуття та одяг і наступного дня разом зі здоровими вирушать у дорогу, йти доведеться двадцять кілометрів. Решта залишаться в Ка-Бе під наглядом персоналу, вибраного з-поміж менш серйозних хворих.

Лікар був незвично веселий і здавався п’яним. Я знав його, то був освічений, розумний, егоїстичний і обачний чоловік. Ще він сказав, що всі без винятку отримають потрійну пайку хліба, з чого хворі явно зраділи. Ми почали його розпитувати, що буде з нами. Він відповів, що німці, ймовірно, покинуть нас напризволяще; ні, він не думає, що нас вб’ють. Він не надто старався приховати, що думає протилежне — вже сама його веселість була промовистою.

Сам він вже приготувався до походу; тільки-но він вийшов, як двоє молодих угорців почали жваво перемовлятися. Вони вже видужували, але були ще дуже ослаблені. Було зрозуміло, що вони бояться залишатися з хворими і думають вирушити зі здоровими. Це не був наслідок тверезого розмислу — цілком ймовірно, що і я теж, якби не почувався таким слабким, підкорився б стадному інстинктові; страх неодмінно заразний, і налякана людина насамперед намагається тікати.

За межами бараку в таборі чулася незвична метушня. Один з угорців підвівся, вийшов і за півгодини повернувся з купою брудного шмаття. Він, мабуть, вкрав його на складі, де були речі, які мали підлягати дезінфекції. Вони з товаришем гарячково одяглися, вбираючи одну ганчірку на другу. Видно було, що вони поспішають довести діло до кінця, поки страх не примусив їх передумати. Було безглуздо вважати, що вони, ще такі слабкі, зможуть витримати хоча б годину ходи, до того ж по снігу і в тих подертих шкарбанах, які вони знайшли в останній момент. Я спробував пояснити їм це, але вони глянули на мене і не відповіли. Очі у них були, мов у наляканих тварин.

Тільки на мить мені майнула в голові думка, що