Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

йому теж не повірили. Мазепа був на хорошому рахунку в Петра Першого. Та й розуміли всі: генеральним суддею помикає його жона Любов Федорівна (він у неї під п’ятою) і підігріває його амбіції на булаву. А Кочубей – сам теж гаряче мріючи про булаву (забувши, що до булави ще треба й голови), як найнявся. Любов Федорівна вже уявляла себе гетьманшею – залишилося зробити ще один натиск, ще…

Від самої лише думки, що не вона стане гетьманшею, а дочка, вийшовши за Мазепу, кидала її у вир боротьби. Василь Леонтійович, розпалений жоною, теж вважав себе ображеним, що не він гетьман, а «якийсь там Maзeпa».

Доноси посилилися й почастішали, як до Василя Кочубея приєднався його свояк, полтавський полковник Іван Іскра. Удвох вони подали цареві супліку про змову Мазепи з польським і шведським королями. Причини, що змусили їх це зробити, були чисто побутово-особисті. Іскра вбив собі в голову, що його молода дружина зраджує йому з Мазепою, тож ревнував її до гетьмана без міри, а фантазія, як відомо, завжди може розгулятися і вийти з берегів… Кочубей ненавидів Москву, але намагався її руками знищити свого суперника, який до всього ж ще й зазіхнув на його шістнадцятилітню дочку.

У своєму доносі генеральний суддя застерігав Петра I: «Гетьман самовільно розпоряджається військовою казною, бере скільки хоче і дарує кому хоче». Це підтверджувала і його жона Любов Федорівна. І чи не прямо вже вимагала обрати її мужа гетьманом України, адже він на цю посаду більш достойніший, аніж якийсь там… якийсь Мазепа!

Тим часом гетьман, довідавшись від своїх людей у Москві, що Кочубей пише на нього доноси, нарешті застеріг генерального суддю:

– Пане Василю, як казали ще любомудри-євангелісти, немає нічого таємного, що не стало б явним. Твоя таємниця, пане Василю і мій куме, стала явною. Щодо твоїх послань цареві: що я, гетьман Мазепа, мовляв, і такий, і сякий. І збирався ледь чи не Петра турнути з трону, щоби самому на його місце сісти… Почекай і помовч. Та слухай, що я тобі ще казатиму. Ми все ж таки з тобою куми. Мовби друзі і товариші. Та й Україна у нас одна-однісінька. До всього ж ти батько Мотрі, без якої мені й світ не милий. Отямся, пане Василю, облиш свої писання до царя. Бо як би чого… Хто цареві потай пише, той може й сам постраждати. Скаже цар, що ти ганьбиш імперію і – хана тобі! Поки розберуться, ти й голови можеш позбутися. А вона в тебе, як я певний, одна. Тож схаменися. Гетьманом тобі не бути… Давай, як і перше, діяти спільно і для України. Ти залишаєш свої доноси, а я вдав, що нічого не знав, і будемо й далі для України трудитися.

– Про ту, що вивела чаєнят при битій дорозі, як то ти, пане Іване, у пісні своїй написав?

– Про ту, пане генеральний, про ту. Треба все нам робити, аби врятувати чаєнят. А для цього маємо триматися разом. Цар далеко, а Україна… Україна навколо нас і з нами. Маємо щось для неї робити. Гаразд? Тоді вважай, Василю, що ти на мене нічого не писав, а я тобі нічого не казав. А я до тебе з Любою, кумасею своєю, сьогодні загляну. Посидимо, поспіваємо, пожуримось. Вип’ємо за мир між нами. І, як кажуть, за дружбу… Ти чуєш, куме мій Василю?

Пан Кочубей завжди слухав, що інші кажуть, і слухав з насторогою, а тут пропустив сказане Мазепою мимо вух – як він потім каятиметься. Але мудрі давно підмітили: каяття може бути, а ось вороття не буде…

Донос – таємно подані відомості владі (чи керівним особам) про злочин, а здебільшого це звинувачення когось у чомусь. У просторіччі це називалося «доносити у вуха». Донощик неодмінно щось мав із свого доносу, це й був головний мотив, як нині в судах кажуть, у написанні такого доносу, що ставав здебільшого пасквілем.

Таємний донос – без підпису донощика не викликав довіри і приписувався ворожим почуттям (мстивістю, заздрістю тощо) донощика. Різко негативне ставлення до доносів було в римському праві. Але вже в Середньовіччі за часів інквізиції доноси громадян на громадян, ближнього на ближнього із звинуваченням їх у злочинах вельми схвалювалися і були чи не головним документом при винесенні вироків. Кожний донос закінчувався для того, на кого він писався, себто на жертву, вельми і вельми печально та сумно.

Наприкінці ХVIII сторіччя виникли протести проти того значення, що надавалося доносам. Гаетано Філанджіері у своєму знаменитому творі «Наука про законодавство» запропонував ухвалити правило: кожний донос офіційні органи мають залишати без уваги. У відповідь піднявся чи не ґвалт, прихильники доносів заявляли, що доносити про злочини є обов’язком кожного громадянина, інакше «будуть випадки приховування чималої кількості злочинів». Французьке законодавство 1791 року постановило: громадянський донос є обов’язковим для громадян. (Постанова революційного законодавства збереглася і в сучасному французькому праві.)

У російському праві – часів імперії – наголошувалось, що доносителем не може бути особа, позбавлена станових прав, заборонялося приймати доноси від дітей на батьків, від прикажчика на хазяїна, якому він не дав звіту про справи, за винятком доносів про злочини державні. Якщо донос не мав доказів вини того, на кого він був написаний, його не брали до уваги, але – не вмер Данило, – записували до протоколу «для ведома впредь».

Пізніше в російському праві буде зафіксовано пункт: тільки тоді за доносом починається слідство, коли доноситель був очевидцем «преступного деяния». По безіменним доносам слідство не робилося, але такі доноси могли слугувати причиною «к полицейскому розыску или дознанию, могущему в свою очередь повести к следствию».

Донощиків завжди в усі часи і в усіх суспільних класах і станах зневажали, як щось бридке і недостойне порядної людини, якій після такого випадку ніхто й руки вже не подавав…

Історія знає лише один випадок у світовій практиці, коли донощик довгий час був у славі й фаворі за свій наклеп, з нього закликали брати приклад, його славили-прославляли, про нього писали книги, знімали фільми, ставили йому пам’ятники, його ім’ям називали піонерські загони і так далі, і так далі, в тому самому дусі.

Звичайно ж, це був він, державний донощик-герой, знаменитий свого часу Павлик Морозов, який доніс владі на свого батька, за що той і був знищений як ворог радянської влади. Влада часів СРСР всіляко піднімала на котурни малолітнього донощика, славила його як героя і закликала дітей брати з нього приклад