Читати книгу - "Таємниця Єви"

фортеця! Крізь невеликі вікна пробивалося червоне світло призахідного сонця і м’яко розливалося по кам’яним жорнам. Князь зробив крок і підставив обличчя під це світло. У цю мить йому здалося, що нічого навколо не існує, окрім цих м’яких променів, які потроху заспокоювали усі бентежні закутки його душі.

Позаду зачулися кроки. Четвертинський знав, що це інженер Ганс. Саме він і запросив його зустрітися тут.

– Відпустіть її, – промовив баварець майже без акценту.

– У вас чудова польська, – усміхнувся князь, – схоже, моя дружина – відмінний учитель.

– Я бути готовим на все, – додав Ганс і загрозливо ступив крок уперед.

– Я готовий на все, – поправив його князь.

Четвертинський неспішно повернувся і дістав з кишені револьвер, який напередодні відібрав у Януша. Тільки цього разу він був заряджений, а господар млина не забув звести курок.

Інженер зупинився.

– Я не тримаю її, Гансе, – відповів князь, – і вас також… На все добре.

Він поклав револьвер до кишені і, відвернувшись від нього, знову підставив обличчя під лагідно-червоні промені світла.

Повернувшись додому, князь найперше подався до вітальні. Тут він за звичкою глянув на годинник. Було пів на одинадцяту… Він перевів погляд на куток, де нещодавно стояла віолончель. Інструмента не було. Йому подумалось про те, що в спальні вже немає й інших речей Беати. І, зрештою, добре, що він не бачив, як вони спаковують валізи. Частина з них уже давно була готовою, і князь добре про це знав.

Четвертинський підійшов до напівпрочиненого вікна і запалив сигару. Дим зникав десь там, у темному просторі, де колись він будував свій примарний «Волинський рай».

Піаніст

На півдорозі до Зальцбурга, десь поміж Халлайном і Берхтесгаденом, на мальовничому узвишші виднівся прегарний готель. Ніхто з нас, хто проїжджав повз нього восени 1902 року, в тісному диліжансі, не скаржився на втому, проте пара візників в один голос почали переконувати своїх пасажирів зупинитися тут і залишитись на ніч. Мовляв, однаково не дістанемось сьогодні до Зальцбурга, а іншого пристойного місця для ночівлі знайти буде годі. До того, як запевняли нас ці панове, насувається буря. А потрапити в бурю тут, посеред Альп, буває дуже небезпечно.

Я поділяв загальну недовіру до цих добродіїв. У горах стояла приємна осіння сонячна днина. Було дещо прохолодно, але жодної ознаки негоди ніхто не зауважив. Найпевніше, власники готелю самі заохочували візників до таких байок, винагороджуючи їхню винахідливість, скажімо, десятьма крейцерами за кожного постояльця.

Утім, в одному вони мали рацію: у Зальцбурзі ми будемо тільки завтра, тож сьогодні мене там ніхто не чекає. Я маю на увазі студентів тамтешнього університету, яким я повинен прочитати кілька лекцій з творчості Данте, скориставшись запрошенням ректора, шановного пана Гельмута фон Штіммеля.

Мали вони рацію і в тому, що, обираючи місце для ночівлі, я однаково мав би за краще зупинитися тут, аніж деінде. Готель, що нагадував радше маленький укріплений замок, манив до себе продовгастою шпилястою вежею, а за кілька кроків до нього ми побачили, що зодчі не полінувались навіть звести на стінах невеликі мерлони. Такий архітектурний задум чудово вписувався в альпійську панораму, тож навіть невиправний скептик і буркотун, яким я ніколи не був, визнав би на моєму місці, що чинить правильно, залишаючись тут на ніч. Подумки я тільки побажав, аби з вікна мого локалю добре проглядалися гори. Моє бажання було сповнено, хоч я добре знав, що за якихось дві години спадуть сутінки і тоді вже буде однаково, що там за вікном: альпійська панорама чи стара стайня.

Я не розпаковував свою валізу, знаючи, що завтра однаково доведеться її збирати. Тільки перевдягнув костюм і, оскільки година ще була непізня, спустився в залу для постояльців. Більшість присутніх там були чоловіки, що палили сигари і знічев’я смакували вермут або бренді. Декотрі грали в преферанс, віст чи просто намагались розважити один одного якимись балачками. Словом, робили все, аби скоротити час до завтрашнього від’їзду.

Оскільки я мав на меті те саме, то сів за вільний столик і також закурив. Після цього, звісно ж, замовив собі бренді…

У залі почулися звуки рояля. Я з радістю впізнав «Largo» Шопена, оскільки це був один з моїх улюблених творів, і спробував розгледіти піаніста. Утім, його постать безнадійно потонула в хмарах сигарного диму, тож мені залишалося тільки здогадуватись як він виглядає. Після Шопена невидимий музикант зіграв щось із Шуберта, а потім «Dance macabre» Сен-Санса, чим неабияк розвеселив присутніх. Я випив бренді і вирішив замовити ще склянку, коли замість кельнера наді мною постав височезний чолов’яга у дорожньому плащі. Щойно прибувши, він, схоже, ще не встиг піднятися у свою кімнату й перевдягтись.

Незнайомець ніяково посміхався і, привітавшись, попросив дозволу сісти навпроти, щоб випити склянку чогось міцного, доки готують його номер. Я озирнувся довкола, аби пересвідчитись, що для нього справді не залишилося вільного столика. Як не дивно, так воно й було, хоч я готовий був заприсягтися, що якихось чверть години тому, коли я сюди зайшов, зала була напівпорожньою. Посміхнувшись у відповідь, я погодився. Підійшов кельнер, і ми обидва замовили бренді.

– Мене звати Карл фон Ріцц, – сказав після цього незнайомець.

– Франц фон Зоммерштайн, – представився я у відповідь.

І хоч цей фон Ріцц приязно до мене всміхався, я не відчув жодного бажання починати з ним бесіду. Насамперед, через його очі, які здалися мені порожніми і холодними, як дві нори. І хоч якою неґречною видавалася б моя поведінка, я відвернувся, щоб далі слухати піаніста. Утім, цей добродій уперто не бажав втрачати співрозмовника.

– Бачу, вас зацікавив цей музикант? – запитав він.

Я знизав плечима і підніс до рота сигару. Такий рух дозволив мені не відповідати словами. Будь-хто зрозумів би, що я не налаштований на розмову, проте фон Ріцц, схоже, був не таким.

– Я лишень хотів з вами погодитись, що отой піаніст направду майстровитий.

Мій співрозмовник ще ширше посміхнувся, від чого його обличчя здалося мені штучним і схожим на карнавальну маску.

– Знаєте, він працює тут сім днів на тиждень, з п’ятої вечора і до другої ночі. Без жодних вакацій… До того ж за мізерну платню. Бідака.

– Чому? – запитав я.

Чоловік з маскою замість обличчя зреагував на моє запитання так рвучко, ніби хотів сказати: «Чорт забирай! А я вже почав думати, що ти занімів!»

– Хтозна, – відповів натомість фон Ріцц, – «…лишайте сподівання всі, хто входить».

– Ви любите Данте? – щиро здивувався я.

– Ні, дорогий Франце, це ви його любите, – несподівано промовив той і підвівся з-за столу. –