Читати книгу - "Таємниця Єви"

Не буду заважати, – додав він, кладучи на стіл десять крейцерів за склянку бренді, хоч навіть не торкнувся до неї, – мої покої вже, мабуть, приготували. Тож мені час. Радий був знайомству.

Я раптом відчув докори сумління за те, що спровадив співрозмовника так швидко, тому також схопився з-за столу і протягнув йому на прощання руку, запевнивши при цьому, що наше знайомство і для мене справжній скарб. Він потис її, і я відчув, що його рука холодна, мов крига. Отже, через мою неприязнь він навіть не встиг зігрітися як слід.

Відійшовши на кілька кроків, фон Ріцц раптом озвався знову:

– І, дорогий Франце, замовте ще одну склянку…

Я мимоволі поглянув на бренді, що лишилось на столі неторканим.

– Ні, – хитнув головою Карл, – цього він пити не буде.

Я не знав, про кого йшлося, але одразу ж нагадалося інше моє здивування. Як, чорт забирай, він дізнався, що я займаюся творчістю Данте? І що мала б означати цитата з напису на брамі пекла «…лишайте сподівання всі, хто входить»?

Я відчув, що цього вечора мені нескоро захочеться спати, тому замовив собі каву з вершками. Бренді трохи вдарило в голову, і кава була найкращим засобом, щоб привести себе до тями. До того ж, я був віденцем, а віденці п’ють каву частіше, ніж немовля смокче материнські груди.

Доки готувалась моя кава, я вирішив прогулятися терасою. Випите породило в мені приязнь до всього навколо. Тепер уже я був готовий розпочати бесіду з першим-ліпшим, але на терасі не виявилось ані душі. В мене закралася підозра, що це через собачий холод, який панував тут і кілька хвилин здавався мені просто приємною прохолодою.

Над горизонтом почав сходити велетенський червоний місяць. Поява його затримала мене на терасі ще на кілька секунд. Я знову подумав про піаніста, який працює тут без вихідних за мізерні гроші. Мені захотілося почути «Claire de lune» Дебюссі, і я готовий був залишити музиканту цілу крону, якщо він це зіграє. З таким наміром я повернувся в зал для постояльців.

Місце біля рояля було порожнім, натомість хтось знову сидів за моїм столиком. Це був огрядний чоловік, одягнений у сюртук, який нещадно стискав йому живіт і груди. Лівою рукою незнайомець важко обперся на стіл, і той, здавалось, тримався з останніх сил, щоб не тріснути під його натиском.

Я вирішив бути приязнішим цього разу, хоча такий розвиток подій видавався мені щонайменше дивним. Щойно я наблизився, як товстун звівся і вгледівся мені в обличчя.

– Про що ви з ним говорили? – різко запитав він.

– З ким? – здивовано перепитав я.

– З тим, хто сидів ось на цьому місці.

Тут він тицьнув пальцем на стілець, який щойно тримав його самого.

– Ви маєте на увазі фон Ріцца?

– Авжеж, того сучого сина!

Я роззирнувся довкола, аби пересвідчитись, що цього не чує сам фон Ріцц, а потім запропонував новому співрозмовнику випити бренді. Трохи заспокоївшись, товстун кивнув на знак згоди і дістав з кишені хустину. Нею він витер з обличчя піт і потягнувся до склянки, поруч з якою все ще лежали десять крейцерів.

– Стривайте, – зупинився раптом незнайомець, – це його вино?

Я відповів, що так. Тоді чоловік спересердя жбурнув склянку на підлогу. Вона розлетілась на друзки, лишивши мокру безформну пляму.

Я покликав кельнера і заплатив за збиток. Після цього знову попросив принести випити. Незнайомець нарешті заспокоївся.

– Даруйте мою гарячкуватість, – промовив він, знову втираючи хустинкою обличчя, – проте можу вас запевнити, що маю підстави для такої поведінки. Якщо тільки у вас вистачить терпіння вислухати мою розповідь…

Я запевнив його, що сьогодні терпіння – це моя головна чеснота, і приготувався слухати.

– Мене звати Петер Браух, я піаніст, якого ви щойно слухали, – почав товстун, і я не стримався, щоб не поплескати його по плечі.

Мовби не помітивши цього жесту, музикант продовжив:

– Два роки тому у Відні я грав щовечора у розкішній ресторації, куди часто заходили багаті та впливові люди. У той час я мав усе, про що міг мріяти: славу, гроші, талант… Та найголовніше – зі мною була моя Жаннет. Ми щойно побралися і не могли довго бути одне без одного, тому вона часто приходила в цю ресторацію, чекаючи, доки я звільнюся. Моя красуня годинами не зводила з мене очей, мов приворожена. А іноді вона співала під мій акомпанемент. У неї було неперевершене меццо-сопрано. Скажу вам, мій друже, що тоді на мене дивитися було приємніше, аніж зараз. Хоча б тому, що я носив втричі вужчий одяг, аніж тепер… Словом, я був на вершині свого щастя. Як, мабуть, ви зараз…

Я скромно знизав плечима, пригадавши подумки, що справи мої зараз дійсно йдуть непогано. Кілька моїх останніх публікацій мали шалений успіх серед науковців. Після цього, як з рога достатку, посипалися запрошення провести курс лекцій у різних університетах і наукових товариствах імперії. Після Зальцбурга я повинен був відправитись до Будапешта, а звідти – до Праги.

– Все змінилося, коли одного вечора з’явився він, – продовжив Петер, вихиливши одразу півсклянки щойно принесеного бренді, – високий, самовпевнений, багатий, як сам дідько, негідник на ім’я Карл фон Ріцц. Він особисто підійшов до мене, приязно посміхнувся і повідомив, що за тиждень влаштовує прийом у своїй резиденції на Раймондштрасе і хотів би запросити нас із Жаннет розважити гостей. Після цього він назвав платню, яка була надзвичайно щедрою. Звісно ж, я погодився, не знаючи, як гірко пошкодую про це незабаром…

За тиждень, відпрацювавши, як і було домовлено, на Раймондштрасе, ми повернулись додому, і я одразу помітив, що з моєю Жаннет щось не так. Вона стала мовчазною, нервовою і, здавалось, в якийсь момент почала мене ненавидіти. Так тривало тиждень, другий, а через місяць Жаннет мене покинула. Згодом я дізнався, що вона стала коханкою того проклятущого фон Ріцца.

Не буду описувати всього, що пережив… Спершу я намагався переконати його, потім погрожував, потім благав, та все виявилось марним… Але найгірше я дізнався згодом: Жаннет була вагітною, коли мене покинула. Коли народилась дитина, моя дитина, мені навіть не дозволили на неї поглянути. Служниця дому тільки потайки повідомила, що це був хлопчик.

Та все ж, я мусив якось існувати і тому продовжував грати щовечора в тій самій ресторації. Утім, уже тоді я почав потроху заглядати в чарку. З часом це стало моєю звичкою і, коли я вже не міг сісти за свій інструмент тверезим, господар закладу вказав мені на двері.

Тоді я