Читати книгу - "Климко"

сокирки, школярики носять до школи ті жовті, соковиті, аж рипучі квіти, бо й вони веселі, дарма що не пахнуть, лише водою віддають, сирою землею та молодим жабуринням.

От і зараз школярі сунуть ватагою назустріч Данилові та Польці, щойно з порома, видно. Ґелґотять, шльопають по калюжах, розбризкуючи з них сонце, а в руках у кожного жовті пучечки — жаб’яче мило…

— Добрий день, дядьку й тітко! — поступаються стежкою.

— А, здрастуйте, здрастуйте! До школи?

— Угу…

— Ич, парубота… — всміхається до найменших хлопчаків Данило.

Вони йому теж усміхаються.

— Он як! Ну, тоді… мужики!

— Ха-ха, хи-хи… Таке скажуть!

— Поромом з того боку?

— Атож.

— Ич, зайці…

І розходяться. Школярики біжка луками, Данило та Полька — неквапом, намацуючи чобітьми твердину. Аж назустріч їм ще двоє школярів, років по шістнадцять, а може, й під сімнадцять. За руки взялися, одне на одного не дивляться, і квітів ні в неї, ні в нього — ці вже бояться жовтого. Забачивши старших, пустилися, пішли порізно, нахиливши низенько голови, очі ховають…

— Добридень, — тихенько мовили, а поминувши старих, озирнулись і знову за руки взялися… Полька всміхається собі тихо, під ноги, молодіє видом. Потім:

— Колись, може, згадуєш, як ми отакої пори гуртом у ладки на луках грали? Ти тоді вже на вулицю вчащав, а мене увечері ще й за двір тато не пускали…

— Це отам, на Кулининій пущі?

— Авжеж. То я тебе тоді догнала, оддала ладку…

— Того ж і оддала, що я не хотів тікати…

— Та може… А додому прийшла, цілий вечір ту долоню, котрою тебе торкнулася, до серця тулила. Господи, дурні ми тоді були…

— Не дурні, а молоді, — якомога поважніше вимовляє ці слова Данило і бровами щось таке робить: то вгору їх підкине, то на очі напустить, а вони йому тремтять — усміхається. Тоді зітхає. — Було, було, та вже не буде…

І обом їм робиться трохи сумно, бо знають, що таки не буде.

Попереду чути стукіт сокири, аж виляски над водою. То поромщик підлагоджує пором після зими, бо має час, доки підоспіє хтось, щоб перехопитися на інший берег.

Забачивши Данила й Польку, він шапкує до них уклінно, бо довго не бачилися — цілу зиму.

— Живі-здорові?

— Та слава Богу!

— Що там у вас, у Вищій?

— Весна…

— А новенького?

Та й розгомоняться на часину, хоч те новеньке відоме всім трьом. А вже коли сонечко вимахне з-за дерев і настил на поромі закурить сріблястим відпаром, просихаючи, вирушають на той бік. За дротянку, що перекинута з берега на берег і провисла серединою аж у воду, беруться двоє, поромщик і Полька, а Данило сідає на мішок і дивиться по річці в далечінь. До дротянки його не підпускають, щоб не оступився, бува, та у воду не впав або руку в шківець не встромив, бо такий щирий у роботі, що аж похапливий.

І пливуть: скрип, скрип, тьох, тьох, — виспівує дротянка, а вода поза поромом обтікає та шелестить: прудка весною течія, води багато.

Приставши до берега, Данило й Полька виходять на галявину, стоять якийсь час мовчки, поглядають у той бік, куди Данилові йти, потім Полька йому:

— Ну ти ж глядися там…

А він:

— Дивися ж там за хазяйством… — це так, за звичкою, бо хазяйства, вважай, немає, кури та квочка підсипана, та троє гусей осталося з зими на розплід.

Далі Данило йде сам, а Полька з поромом поволі одпливає на той бік не оглядаючись. Він теж ні разу не озирнеться, тільки наслухає, як дротянка над водою витьохкує, підкидає зручніше лантушок на плечі й дибає петлястою стежкою, вже не обминаючи калюж.

* * *

На розсаднику ані душі, навіть слідів людських немає — неторкана земля. Тільки рівненькі, посаджені під шнур кленочки, тополі, дубки, ясени до сонця пнуться та напружуються в бруньках — ось-ось вони луснуть. Край плантації під старою побитою громом вербою тулиться хата, вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах. Це і сторожка, і насінниця, і затишок для добрих людей у негоду. Торік біленька, вимазана Полькою хата зчорніла за зиму, скло у вікнах взялося жовто-червоними розводами та кружечками, райдугою проти сонця виграє.

Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєної духом підопрілого сіна з примістки[28] й торішнього акацієвого насіння, що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить… І хоч на нього чекало багато роботи: треба було винести з хати сіно й жолобки з-під насіння, щоб просихали на сонці, протерти вікна, розікласти свою примусію, щоб всяка річ своє місце знала, поставити сітку на ярку, розтикати попід стелею деревій, щоб зміцнити вологий весняний дух у своїй загородці, де примістка, — а він сидів на поріжку нерухомо, всміхаючись перед собою, й дрібно-дрібно ворушив пальцями рук, покладених на гострі коліна, у котрих ще гула втома від довгої, незвичної після зими ходи.

Нарешті підвівся, вломив дрівець на всохлому кущі черемхи й розіклав багаттячко. Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. А перегодом на горі, що голо височіла за лісом, пролунало, як над порожнечею:

— А-га-га-га…

«О, вже сошеняни пасіку привезли, — подумав Данило. — Знов на те місце, що й торік. Ну, воно й правильно, бо в цьому краї, як узяти по Пслу, найбільше дикої яблуні то груші, а ще ж і терну, і черемхи скільки…»

— То ти, Даниле?.. — лунко запитали з гори.

«А вже ж не хто», — відповів у думці Коряк, міркуючи, що горланити йому, старому чоловікові, не личить, а як там комусь треба буде переконатися, він це чи не він, то прийдуть.

Ходив до нього завжди старший сошенянський пасічник дід Прокіпко — не про щось там дрібне погомоніти, а про життя.

Він і розмову так починав: «Давай, лишень, Даниле, про життя поміркуємо… Які дива за зиму чував або видав?»

Коряк любив такий зачин, однак першим балачки не заводив, зважаючи на те, що Прокіпко старший за нього на цілих п’ятнадцять років, а отже й мудріший на цілий ківш.

«Н-да… — починав пасічник, закручуючи цигарку з Данилового кріпачку. — Життя наше, як теє колесо: котиться, котиться, з гори на гору, з гори на гору, тоді цоп — упало…»

І починалася балачка.

«Ну, як сю зиму сторожувалося?» — цікавиться Прокіпко, вмощуючись під вербою так, щоб стовбур у спину