Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

на «завжди». — Особливість у тім, що в одних ці «інші» — сусіди по сходовому майданчику, політики чи герої серіалів, а в других — Гайдн, Моцарт чи Ісус Христос.

Вона підвела на мене здивований погляд і покірно, мов учениця, сказала:

— Я над цим подумаю.

Отже, у колібрі теж бувають мізки, внутрішньо посміхнувся я і тут же засоромився своєї звички все переводити на тупі жарти.

Потім вона зазбиралась назад. І цей момент знову напустив на нас туман ніяковості.

Я давно помітив: можна бути неабияким розкутим і говорити-робити все, що завгодно, але коли вже стоїш на порозі і пора прощатися, не знаєш, що сказати. Можливо, це тому, що слова під час розставання — формальність і деякий ритуал, вони не мають ніякого сенсу.

Я забігав по квартирі, одягаючи куртку, шукаючи шолом і ключі від «харлея». Запитав — цього разу з якоюсь дурнуватою інтонацією в голосі, чи зможемо ми побачитись завтра.

— Ні, - твердо і коротко відповіла вона.

А я більше не міг просити, навіть жартома. От у чому хиба такого переливання себе в іншу посудину — тоді ця посудина здається кращою подобою себе самого.

— Ні, - повторила вона, помітивши мій розпач, і додала: — Пізніше.

Що означало це «пізніше»?

Я знайшов свій новий мобільний телефон, котрий придбав після отримання гонорару, і дав їй. Сказав, що вона зможе зателефонувати мені в будь-яку хвилину.

Вона злякалась:

— У нас не повинно бути таких речей без санкції керівництва!

— А ти сховай його. Я не буду тобі телефонувати — обіцяю. Я лише чекатиму на твій дзвінок.

Вона нерішуче взяла слухавку.

— Як нею користуватися?

Я присів поруч із нею і кілька приємних хвилин провів у докладній лекції про призначення кнопок та зарядного пристрою.

— Ти збережеш мою Кицьку? — запитала вона наостанок. І я, зрозумівши, який вагомий аргумент залишаю собі, хитро посміхнувся:

— Май на увазі, вона чекатиме на тебе. Тварин не можна обманювати…

Ми вийшли на подвір’я.

У сірому мерехтінні туману «харлей» виблискував, мов велика комаха. Я надів на неї шолом.

Ніч скінчилась…

Повернувшись додому, я навіщось, мов слідчий, зібрав у пластиковий пакетик шматок надкушеного нею хліба і редиску, поклав до морозилки. Кішка Кицька спала, скрутившись калачиком на стільці, де Пат сиділа кілька годин тому. І на мене зійшов спокій.

Знав: Кицьку вона не покине.

***

«Алекс Струтівський», — прочитав я на зібганому папірці.

Отже, подумаємо про це, як я і запланував. Я сів за комп’ютер, набрав прізвище.

На мене вискочила купа посилань.

Всі вони стосувалися депутата Костянтина Струтівського — біографія, діяльність, численні інтерв’ю і світлини. Лише в останній десятці посилань під номерами, що перевалювали за сотню, говорилося про особисте. І я знайшов те, про що смутно здогадався, почувши прізвище чоловіка вбитої дівчини. Олексій Костянтинович Струтівський, генеральний директор однієї з провідних фірм, що займається нерухомістю. «Купуй сьогодні — завтра буде пізно!», «Будуй і заселяйся під ключ!», «Нове житло — новому поколінню!» — і таке інше.

Крім того: «Алекс Струтівський — бізнесмен нової формації», «Алекс Струтівський подарував людям похилого віку по коробці цукерок «Привіт, ведмежата!» і по упаковці томатного соку “Бадьорить!”».

Ще заголовки: «Костянтин Струтівський: “Я не втручаюся у справи свого сина. Він живе на свою зарплату”», «Син депутата Струтівського одружився з простою випускницею ліцею!», «Тато подарував молодим триповерховий котедж на Лівобережжі!»…

В останніх посиланнях були вже інші заголовки — «Щастя тривало недовго…», «Самогубство дружини Алекса Струтівського», «Алекс Струтівський: “Разом із своєю молодою дружиною я втратив і свою душу…”», «Алекс Струтівський долає горе в Монако» і т. ін.

Перше, що я зробив удень, узяв на прокат човен і проплив повз гряду «хатинок», що розташувалися на лівому березі і «в народі» називалися «Тепле кубельце». Підступитись інакше до цього поселення було неможливо, з боку дороги воно було щільно закрите високим парканом.

Кожен із котеджів мав свій окремий вихід на приватний пляж. Проте з боку річки всі будинки проглядалися досить добре. Я швидко знайшов будинок Алекса Струтівського, адже його знімок побачив у газеті.

Це був правдивий замок з колонадами, еркерами, мов мухами, обліплений якимись скульптурами. Вхід на пляж охороняли два кам’яних сфінкси.

Отже, все зрозуміло! Треба шукати інші підходи.

Увечері я зателефонував тому бізнесмену, якому повернув честь, відшукавши кінокамеру. І через день мав офіційні папери від німецького посольства, в яких значилося, що я — відомий німецький тележурналіст, котрий хоче зняти фільм про «нове покоління української еліти».

Маючи таку поважну «ксиву», я зателефонував до офісу пана Струтівського-молодшого і ламаною мовою попросив аудієнції для попередньої розмови у її генерального директора, на що майже одразу отримав позитивну відповідь.

Більше того, пан Струтівський призначив зустріч у своєму помешканні вранці наступного дня, зауваживши, що потім його день забитий щохвилинно. Це мене цілком влаштовувало.

Наступного ранку «німецький кінодокументаліст», одягнутий з недбалим шармом у фірмову ніжно-блакитну футболку і білі капрі (все довелося купити в фірмовій крамниці) стояв перед телеоком камери зовнішнього спостереження в очікуванні, коли брама автоматично розсунеться.

Вона розсунулась, і перед моїм зором постав кремезний охоронець у чорних окулярах. Я привітався з ним німецькою, чим викликав неабияку пошану.

Охоронець провів мене до дверей білого будинку, де передав у руки покоївки — жінки похилого віку з гарною зачіскою і печальним стомленим обличчям.

— Прошу! — сказала вона. — Хазяїн щойно почав снідати.

Я з широкою посмішкою сказав: «О! Гут! Гут!» — і, роздивляючись по сторонах, пішов слідом за нею.

Вміст будинку здивував мене і налаштував на гумористичний лад, адже все в ньому було зроблене в стилі англійської бутафорії.

Я навіть не сумнівався, що всі ці меблі, канделябри, дзеркала, шпалери, килимові доріжки і різні дрібнички було куплено саме в Англії, однак усе виглядало бутафорським, мов декорації в театрі. Неприродного і нежилого враження цим палатам додавали і камери відеоспостереження, щедро напхані чи не в кожному кутку коридорів і кімнат. Ідучи, я подумав, що більшість таких «хатинок» виглядає саме так — ненатурально і помпезно. Немов колишні жебраки, що несподівано розбагатіли, виконали свою найбільшу мрію: щоб було, як у Майкла Джексона! І зробили собі те саме, тільки — «з перламутровими ґудзиками» за принципом «знай наших!».

Покоївка, шанобливо пропускаючи мене вперед, прочинила двері вітальні.

О! Добре, що розкута «німецька» посмішка не сходила з мого обличчя. В інакшому випадку мені б довелося досить невчасно розреготатися, а це не входило в мої серйозні наміри.

По один бік довгої зали висіли портрети представників нинішньої