Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

влади на чолі з президентом, на іншому — зі здивуванням упізнав кольорові «принти» діячів минулих часів, серед яких упізнав Ворошилова, Будьонного, Дзержинського і ще пару-трійку «членів Політбюро» сімдесятих років.

За склом кількох шафок стояли набори старовинного порцелянового посуду з вензелями — я так собі здогадуюсь, що то був посуд, як казав Остап Бендер, «із дворца».

На мармуровому каміні стояло кілька скульптурок, серед яких був Наполеон, Черчилль і… морда велетенської риби на тонких гнутих ніжках — один з тих витворів, які полюбляють купувати люди з грошима і без особливих претензій, крім однієї: бути на піку моди. Над каміном висіла величезна яскрава репродукція Божої Матері з немовлям Ісусом на руках, що, як мені здалося, з острахом і таким самим здивуванням, як і я, здіймав свої персти над всією цією еклектикою.

Перед каміном стояв довгий стіл, вкритий білою скатертиною, із золотими канделябрами по кутах. З лівого боку цього довжелезного столу часів Карла Великого сидів зі срібною ложкою в руці Алекс Струтівський.

Побачивши мене, він чемно встав, зробив кілька кроків і простягнув руку:

— Олексій. Можна — Алекс. Прошу сідати.

— Вільгельм. Можна — Віллі. Дякую. — Сказав я і сів туди, куди мені вказали — навпроти.

Алекс поклав на коліна велику білу серветку ручної вишивки і взявся за ложку.

— Поснідаєте зі мною? — запитав він і звернувся до покоївки: — Віро Іванівно, подайте ще один прибор.

Я заперечливо замахав руками:

— Найн, найн… Велике данке, я так рано не снідаю…

— Ну, як знаєте, — знизав плечима Алекс, — а я от снідаю. Адже потім — цілий день на ногах. Часом буває, не пообідаю.

Він кивнув Вірі Іванівні, і та, відкривши велику порцелянову супницю, почала накладати в тарілку… манну кашу.

Алекс перехопив мій погляд і посміхнувся.

— Це звичка дитинства, — сказав він, — люблю маночку…

А ще, знаєте, коли вона трохи охолоне і вкриється скоринкою.

А ще, якщо зробити в ній ось таку дірочку, — він розгріб в манці отвір, — та налити туди варення… Ох і смакота…

Він закотив очі, демонструючи насолоду, і я зрозумів, що він вже починає грати «на камеру», якої у мене з собою не було.

Він почав обережно їсти, виписуючи ложкою охайні і рівні кола по всьому радіусі тарілки. В дитинстві я колись робив так само, подумав я, і моє роздратування почало стишуватись. Алекс справляв досить приємне враження. А те, що трохи «перегравав», так це ж зрозуміло: не щодня до тебе приходить іноземний режисер з метою уславити на весь світ.

Віра Іванівна чемно стояла за його спиною, час від часу кидаючи на мене чемний і байдужий погляд.

— Так про що ви хочете знімати ваше кіно? — запитав Алекс німецькою.

— Про вас. Про те, як проходить ваш робочий день. Знаєте, це має бути такий непафосний фільм про вас як про просту людину, яка крім заслуг перед батьківщиною має ще й своє життя, свої інтереси… — спокійно відповів я німецькою, радіючи, що він не зміг мене підловити, але на всяк випадок додав, ламаючи язик: — Вибачте, Алексе, якщо ви не проти, давайте спілкуватися вашою мовою, адже я давно мрію мати добру практику.

— Звісно! — посміхнувся той. — Тим більше, що мої знання німецької далекі від досконалості. Не хотів її вчити — у мене прадід, вибачайте вже за відвертість, загинув від німецько-фашистських загарбників, тому довго не міг змусити себе вчити вашу мову. Мені буде приємно догодити вам.

— Вундербар! Чудово! Дякую, — сказав я і додав цілком правдиве: — Мій прадід також загинув на війні. - Іронія долі… - зітхнув він. — А тепер ми разом сидимо за цим столом…

Якраз це і здавалося мені найбільш дивним: наші предки були рівні і, можливо, йшли в строю пліч-о-пліч, а ми, навіть сидячи за одним столом, були різні, безкінечно різні.

Адже я ніколи не мріяв про порцеляну часів Карла Великого, килимки зі шкіри зебри чи мармурових левів на сходах будинку.

Подібні речі викликали у мене лише сміх.

Він доїв кашу, витер рот серветкою, кинув її на стіл і швидко відсунув стілець:

— З чого почнемо?

— Для початку я б хотів просто поспостерігати за вами пару днів, поспілкуватися і, якщо була б ваша ласка, хоч трохи потоваришувати, аби ви не відчували ніякого дискомфорту перед камерою.

— Ок, — сказав він. — Тоді я швиденько проведу вас будинком, а потім поїдемо зі мною у справах. Тільки зауваження: коли я працюватиму — а у мене сьогодні купа зустрічей! — не заважайте. Всі коментарі — пізніше, коли я зможу розслабитись. Домовились?

Я кивнув.

Алекс одягнув піджак, що висів на спинці крісла, підтягнув вузол краватки, перевірив, чи є в кишені ключі від авто, і кивнув мені, мовляв, рушаймо! Ідучи коридорами помешкання, він коментував, що ми проминаємо:

— Кінозал… Спальні для гостей… Ванна з басейном…

Тренажерна… Музична…

— А це? — запитав я, показуючи на білі двері з чорним бантом посередині.

Він призупинився.

— Це? Це кімната моєї дружини… На жаль, вона нещодавно померла…

— Ох. Вибачте. — Я зробив вигляд, що чую про це вперше. — Яке горе. Співчуваю. Вона хворіла?

Маска іноземця давала мені можливість бути безпосереднім і ставити будь-які запитання.

— Так, вона хворіла, Віллі. — Сумно відповів він.

— Сподіваюсь, Алексе, ви зможете розповісти і про це?

Це додасть до вашого портрета особливі штрихи.

— Звісно, спробую. Вона була неймовірна…

Ми вийшли на двір і попрямували до велетенського джипа.

— Авто я веду сам! — гордо посміхнувся Алекс.

— О! Вундербар! — вигукнув я. — Чудова деталь!

— Авжеж! І він відчинив переді мною дверцята. Не встиг я вмоститися, як джип добряче газонув з місця.

— Це моя п’ята машина, — почав розповідати Алекс без всякого мого запрошення до слова. — Є ще три гоночні й один лімузин — для гостей. Є ще справжнісіньке ландо.

Ви знаєте, що таке «ландо»?

— О! Це, здається, таке стилізоване авто з відкидним верхом! — якомога емоційніше вишкірився я, вдаючи захват.

— Помиляєтесь! — радісно сказав він. — Я ж сказав: у мене справжнє ландо, тобто така легка карета! Я придбав її спеціально для весілля. При нагоді покажу.

Він майже не дивився на дорогу, було помітно, що в авто він почувається, мов у колисці.

— Певно, у вас і коні є? — посміхнувся я.

— Так. Це одне з моїх захоплень.

Тепер він відповідав досить коротко: ми в’їхали в місто, і він дивився лише на дорогу. Це мене цілком влаштовувало: я ставив короткі й чіткі запитання, мов на допиті. І це виглядало цілком природно.

— А ваша дружина поділяла ваші захоплення?

— Так,