Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

люблять військовиків, пожежників; форма змушує їх бути поблажливішими до зовнішності, і цілуючи їх, жінки думають, що під кірасою б’ється незвичайне серце, зухвале й ніжне». Щось подібне відбувається і в ставленні жінок до письменників, творчість яких є чимось на зразок гусарської уніформи, яка приманює до себе і змушує думати, наче серце письменника переповнене емоціями й гаряче, мов жар. Очевидно, Мар’яна теж сподівалася, що я відгукнуся на її пропозицію, зрозумію її, як ніхто, і хоча все те, що наговорила мені вона, скидалося на марення, воно чомусь не відпускало мене, і не було дня, щоб я не згадував цієї дивної розмови. Мені кортіло знову її побачити, я й далі сприймав усе, що вона сказала, за жарт, який не вкладався в моїй голові у жодну логічну сув’язь, але продовжував там крутитися й муляти.

Я спіймав себе на тому, що затримуюсь на роботі довше, ніж зазвичай, а серце моє здригається від кожного телефонного дзвінка, і я з надією прислухаюся до слів секретарки, які вона проказує у слухавку, ба навіть сиджу в неї перед

очима, аби вона не подумала, що я вже пішов, знаючи, що так довго я не засиджуюсь.

Так проминув тиждень. У п’ятницю я вирішив написати Мар’яні листа і вже навіть вивів на папері «Дорога Мар’яно!», як вона зателефонувала мені на роботу.

— Привіт, це я.

На чолі у мене виступив піт, я захлинувся повітрям.

— О, Мар’яно! Я не сподівався, що ти з’явишся.

Що за дурню я мелю? Чому не сподівався? І ще ця секретарка витріщилася, як жаба.

— То ви не чекали мого дзвінка?

— Чекав... Але не думав, що ти задзвониш.

— Жінки часто чинять несподівані речі.

— Тоді зроби ще одну несподіванку і домовся зі мною на здибанку.

— А коли ви звільняєтесь?

— Вже.

— Тоді зустрінемося на початку Чайковського.

З’явившись на умовлене місце, я побачив Мар’яну у світло-синіх джинсах і білій майці, під якою вгадувалися невеликі перса без бюстгальтера. Взагалі коли панна вбирає джинси, то мусить усвідомлювати, як вони виглядають на ній ззаду. Мар’янина сідничка звабливо випирала, напинаючи тканину так, що, здавалося, та ось-ось лусне. Вона насмішкувато стежила за моїм вивчаючим поглядом, який ковзав по її спокусливій фігурі.

— Ну що? Ходімо на Погулянку?

— Чому саме туди? — не второпав я.

— Прогуляємось. Хочу вам дещо показати.

Тоді я згадав, що вона щось говорила про острівець на Погулянці, де мало б відбутися наше самогубство. Ну що ж, свій хрест я донесу до кінця.

— То як, ви думали над моїми словами? — спитала вона дорогою таким тоном, начеб ішлося про відвідини театру.

— Я намагався менше про це думати, — збрехав я, не вважаючи за потрібне видавати свої потаємні думки і признаватися в тому, що попав під вплив її слів.

— Ви злякалися?

— Мені чомусь видається все це жартом.

— Я не жартувала, — сказала вона похмуро.

Ми проминули площу Галицьку, прямуючи до трамвая.

— Навіщо це тобі? — спитав я.

— Що саме?

— Те, на що ти мене намовляла.

— На те є багато причин. Одного разу я дійшла висновку, що життя не таке вже й цікаве, щоб марнувати на нього стільки часу. Крім того, я не маю ані найменшого бажання старіти, хворіти...

— Здається, тобі ще зарано про все це думати. Ти юна і вродлива.

— А хіба юні і вродливі не закінчують самогубством? Щороку понад сотню юнок в Україні йде з життя добровільно. А скільки в усьому світі! Я подумала, що смерть може бути прекрасна, якщо її спланувати. Ви бачили фільм «Маєрлінґ»?

— Про те, як австрійський принц Рудольф Габсбург застрелив свою коханку Марію Вечеру, а потім себе? Тобі сподобалася їхня смерть?

— Ні. Скоріше вразила. Але ще сильніше мене зворушив шведський фільм «Ельвіра Мадіган».

— Ну, це принаймні добрий фільм, а «Маєрлінґ» — дешева мелодрама.

— «Ельвіру» я дивилася тричі.

На Митній ми сіли у «сімку».

— В обох фільмах коханці стріляються. А чи ти уявляєш собі, як виглядатиме твоя чудова голівка після пострілу? — спитав я.

Мар’яна притулилась до мене і стиха, так, щоб не почули люди, сказала:

— Я все знаю. Я прочитала книгу про всі види самогубства і дійшла висновку, що найестетичніше було б отруїтися або перетяти собі жили на зап’ястях. Коли я вирішила з цим питанням, то задумалася над іншим. Мені потрібно було знайти людину, яка стала б моїм партнером. Я розглядала кілька кандидатур і зупинилася на вас. Ви ідеально підходите на роль трагічного коханця, якого я запрошу на нашу з вами смерть.

— Я пишаюся твоїм вибором. Але чим я заслужив таке щастя?

— У вас здорове почуття чорного гумору. Я подумала, що кому, як не вам, сподобається ідея піти з життя красиво. Так, щоб усім перехопило подих. У товаристві гарної дівчини, зовсім юної... Всі будуть дошукуватися одного: що їх змусило це зробити?

— А передсмертний лист, у якому б тлумачилися причини, твій сценарій передбачає?

— Передбачає. Але цей лист має стати вашим найкращим твором... Може, то буде поема... Однак це послання не має тлумачити причини. Це так банально. До того ж... причин особливих і нема, — вона засміялася. — Правди ніхто не повинен дізнатися. Нехай будують свої версії, хай приходять до нас на могилу і запитують: навіщо? У цьому весь сенс. Розумієте? Ми залишимось для всіх недосяжним ідеалом. Адже кожна людина в той чи інший момент свого життя уявляла собі самогубство. І хтозна, якби тієї хвилі з’явився хтось і сказав: давай це здійснимо разом, — чи довго та людина вагалася б?

— Що ти собі вбила до голови? Що я буду нетямитися від